Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Після цього почало здаватися, що «камінний» настрій потроху згасає. Публіка перейшла на звичні журналістські плітки: хто якого шеф-редактора підсидів, чиє крісло хитається, скільки й кому платять у Шпрінґера чи Ауґштайна. Врешті порятунок прийшов від нашого фахівця з мистецтва та субмарин. Він почав жваво й детально розповідати про експресіонізм та власну колекцію творів мистецтва, час від часу лякаючи нас раптовим вигуком:

— Підготуватися до занурення!

Незабаром нам уже самим здавалося, що ми чуємо вибухи водяних бомб, «…ще на відстані, під кутом шістдесят градусів», потім прозвучало: «Зануритися на глибину перископа», а ще за мить ми враз відчули справжню небезпеку: «З правого борту міноносець!»… Як добре, що ми сидимо в теплому й сухому приміщенні, поки надворі поривчастий вітер грає свою не надто приємну музику.

Коли я працював військовим кореспондентом у Росії, а згодом — в Індокитаї й Алжирі, для нас війна продовжувалася, мені лише зрідка вдавалося написати про справжні сенсації. Бо під час військових дій у Польщі чи Франції, або навіть в Україні, де мені теж випало побувати, я разом із нашою піхотою йшов слідом за танками: від одного котла до іншого, через Київ до Смоленська, а коли почався сезон дощів і болота, я рушив за передовим батальйоном, який настилав гатки і брав на буксир тих, хто застряг. Ну, як я й казав, проза кирзи та онуч. Тож мої балакучі колеги мали шанс прославитися більше, бо їм і справді було що розповісти. Один із них — він згодом, значно пізніше, у нашій дуже тиражній газеті писав з Ізраїлю про «бліцперемоги» так, ніби шестиденна війна була прямим продовженням плану «Барбаросса» — у травні сорок першого разом із нашими парашутистами стрибнув з літака й висадився на Криті, «а Макс Шмелінґ при цьому пошкодив ногу…»; інший спостерігав з крейсера «Принц Ойґен», як «Бісмарк», за три дні до того як піти на дно з тисячею людей на борту, потопив британський бойовий корабель «Гуд», «і якби торпеда не влучила у центр кермування, що позбавило “Бісмарка” змоги маневрувати, то, можливо, він би ще…» Та інші історії, створені за зразком: «Якби не собака, то він би і зайця…».

Серед них був і диванний стратег Шмідт, який заробив мільйони на своїй серії «Кристал», що згодом вийшла у видавництві «Ульштайн» і стала бестселером. Він дійшов висновку, що перемогти Росію нам завадила балканська кампанія: «Лише тому, що сербський генерал Сімович улаштував путч у Белґраді, ми змушені були насамперед наводити лад там, унизу, — а це забрало в нас п’ять тижнів, і ми втратили дорогоцінний час. А уявіть-но, що було б, якби наші армії замість двадцять другого червня перетнули східний кордон п’ятнадцятого травня, а танки генерала Ґудеріана кинулися б на вирішальний штурм Москви на п’ять тижнів раніше — не в середині листопада, коли всюди було болото й подекуди навіть ударив Дідусь Мороз…»

І ось він подумки обмінюється своїми думками з багаттям у каміні, розмірковує над «подарованими ворогові перемогами» і намагається постфактум виграти програні бої — бо ж нагоди для цього ще були під Сталінградом і Ель-Аламейном. Він лишився самотнім у своїх теоріях. Але ніхто не зважився й заперечити йому; я також змовчав, бо ж біля нього сиділо ще двоє чи навіть троє затятих нацистів, які тепер були головними редакторами та дуже впливовими людьми серед нашої ветеранської публіки. Хто ж ризикне добровільно розізлити тих, хто забезпечує йому свіжі булочки на сніданок?

Лише тоді, коли мені разом із другом, який так само, як і я, завжди писав репортажі з перспективи «гарматного м’яса», вдалося вирватися з тісного кола «великих стратегів», ми в одній із кнайп Вестерланда досхочу посміялися над філософією «що було би, якби». Ми були знайомі з січня сорок першого, коли обидва отримали повістки — він як фотограф, а я як оглядач — і супроводжували війська Роммеля в Африці до самої Лівії. Його фотографії пустелі та мої репортажі про відвоювання Кіренаїки, опубліковані в «Сигналі» на першій шпальті, отримали широкий розголос. Ось про що ми говорили у кнайпі, запиваючи все це шнапсом.

Уже добряче напідпитку ми стояли на пляжі Вестерланда і хиталися од вітру. Спершу ми ще співали: «Ми любимо шторм і гойдатись на хвилях…» А потім лише мовчки вдивлялися в море, яке монотонно билося об берег. На зворотному шляху крізь чорну пелену ночі я намагався пародіювати теперішнього Шмідта, чиє нове ім’я краще лишити в таємниці: «Ти тільки уяви, якби Черчиллю вдалося ще на початку Першої світової здійснити свій план і висадитися на острові Зюльт із трьома дивізіями. Хіба тоді все би не завершилося значно раніше? І хіба історія тоді не покотилася б зовсім не так? Не було б Адольфа і всього цього свинства. Не було б колючого дроту, не було би Берлінської стіни. Ми б і сьогодні ще мали кайзера, а можливо, що й колонії. Та й в усьому іншому нам би жилося краще, значно краще…»

Наступного ранку ми збиралися дуже повільно; з неба сіялася мжичка. Коли сонце продерлося де-не-де крізь хмари, з’явилася думка здійснити прогулянку до Кайтума. Але у вітальні, масивні дерев’яні балки якої обіцяли служити ще довго й надійно, вже горів — чи продовжував горіти