Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

дуель із чорношкірим американцем Джессі Оуенсом, чемпіоном з бігу на короткі дистанції (на сто, а трохи згодом — і на двісті метрів), і Оуенс, зрештою, таки переміг, установивши олімпійський рекорд: вісім метрів шість сантиметрів. Світовий рекорд вісім метрів тринадцять сантиметрів уже також належав йому. Але срібну медаль Лонґа урочисто святкували всі, хто опинився неподалік від радіо: два унтершарфюрери СС, які мали репутацію «кривавих псів», наглядач із зеленою нашивкою, який зневажав усіх політичних і за кожної нагоди чинив нам капості, та я — діяч середньої ланки компартії, який пережив усе це і ще багато чого іншого й сьогодні сидить та пережовує свої сумні спогади погано припасованим зубним протезом.

Можливо, ця дуже коротка приязнь між нами виникла завдяки тому, що Гітлер опустився до того, аби потиснути руку чорношкірому рекордсменові. Потім дистанція була знову відновлена. Гауптштурмфюрер Ессер подав рапорт. Дисциплінарні покарання отримали і в’язні, і наглядачі. Радіо, яке порушувало порядок, зникло, тож ми не мали змоги стежити далі за перебігом Олімпійських ігор. Я лише з чуток довідався про невдачу наших дівчат: в естафеті на чотириста метрів у них під час передачі випала з рук естафетна паличка. А після закінчення Ігор нам більше не було на що сподіватися.

1937

Наші ігри на перерві не закінчувалися після дзвінка на урок — вони тривали й на наступних перервах під каштановим деревом за одноповерховим будиночком-туалетом, який ми називали «сцяльником». Ми воювали між собою. Сцяльник, розташований біля спортзалу, вважався замком Алькасар у Толедо. І хоча події, які ми обігрували, відбулися рік тому, але в наших школярських мріях фаланга продовжувала героїчно захищати ці мури. Червоні час від часу марно намагалися нападати. Але їхня поразка частково виправдовувалася браком бажання: ніхто не хотів бути одним із червоних, і я теж не хотів. Усі учні з відчайдушною хоробрістю воювали на боці генерала Франко. Врешті-решт старшокласники змусили нас тягнути жереб: я разом з іншими однолітками витягнув червоне; тоді я ще не здогадувався, яке значення ця випадковість матиме для мене згодом, — вочевидь, майбутнє визначається вже на шкільних перервах.

Отже, ми брали в облогу сцяльник. Тут нам часто доводилося йти на компроміси, бо чергові вчителі дбали про те, щоб учні — і ті, що «воювали» по той чи інший бік, і «нейтральні» — все ж мали змогу справити бодай малу нужду. Одним із кульмінаційних моментів усього дійства була телефонна розмова між комендантом Алькасара, полковником Москардо, та його сином Луїсом, якого червоні схопили й погрожували розстріляти, якщо фортеця не погодиться здатися.

Гельмут Курелла, молодший за нас школяр із янгольським обличчям і відповідним голосом, грав Луїса. Я ж, змушений перевтілитися в червоного комісара міліції Кабальйо, мав передати слухавку Луїсові. Його голос зазвучав над заповненим учнями подвір’ям дзвінко, мов горн:

— Привіт, тату.

Полковник Москардо у відповідь:

— Що трапилося, мій хлопчику?

— Нічого. Вони кажуть, що мене застрелять, якщо Алькасар не капітулює.

— Якщо це має стати правдою, мій сину, то довір свою душу Богові, крикни: «Viva España!» і помри як герой.

— Бувай здоровий, тату. Цілую тебе міцно!

Це вигукнув наш маленький янгол Гельмут, який грав роль Луїса. А я, червоний комісар, якому один зі старшокласників доручив вигукнути прощальне: «Viva la muerte!», мав застрелити сміливого хлопця під розквітлим каштаном.

Ні, я геть не впевнений, що саме я здійснював розстріл, можливо, хтось інший. Але цілком міг бути і я. Після цього битва продовжувалася. Під час наступної перерви підірвали башту фортеці. Ми імітували звуки вибуху. Та захисники не здавалися. Те, що потім називалося громадянською війною в Іспанії, розігрувалося на шкільному подвір’ї гімназії Конрада у Ланґфурі, передмісті Ґданська, розігрувалося на перерві як одна-єдина подія, яка постійно повторювалася. Ясна річ, у кінці перемогла фаланга. Облогу фортеці прорвали ззовні. Велика група молодших школярів із явно надмірним ентузіазмом кинулась у наступ. Потім були загальні обійми. Полковник Москардо вітав визволителів словами, які згодом стали знаменитими: «Sin novedad», що перекладається приблизно як: «Нічого нового». А потім нас, червоних, ліквідували. Тож наприкінці перерви сцяльником уже можна було користуватися цілком вільно. Але наступного дня ми повторювали гру.

Так тривало аж до літніх канікул тридцять сьомого року. Взагалі-то ми могли бавитися й у бомбардування баскського міста Ґерніка. Цю операцію наших добровольців нам показали в кінотеатрі, у тижневому випуску новин, як журнал перед основним фільмом. Двадцять шостого квітня це містечко перетворили на купу руїн та попелу. У моїх вухах і досі звучить музика, яку заглушував гул моторів. Але на екрані було видно лише наші літаки: «Гайнкелі» та «Юнкерси», які злітали, пікірували, сідали. Це виглядало так, ніби вони тренуються. У цьому не було жодного героїзму, який можна було би згодом наслідувати на перерві у шкільному дворі.

1938

Проблеми з нашим учителем історії почалися, коли всі по телевізору побачили, як у Берліні раптом упала Стіна, і тепер кожен, навіть моя бабуся, яка живе в районі Панков, зможе