Фройд би плакав - Ірена Ігорівна Карпа
– Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток – конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.
– Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…
– Пробач…
– Та за що тобі вибачатися?
– Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.
– Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.
– Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…
– Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла – сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.
– Напевно, так… – знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.
Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття – все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися – зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім – за велетенську статую сидячого Будди.
– Непал – Його Батьківщина… – ще раз собі повторила вона.
– Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…
– Що – ні храму, ні монастиря?
– Ні. Хоча… так, здається, храм є. – Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». – Так, є. О, все, ми приїхали.
Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.
– А я ж завжди готова до такого повороту.
– Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?
– Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.
– Ага, ну ясно.
Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася – повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»
– Ти впевнена? – Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.
– Давай хоча би спробуємо, – Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, – знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?
– Яка?
– Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».
– М-да, це точно.
– Так що поїхали давай.
Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху – все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.
На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків – хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:
– Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було – на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…
З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців – залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога– й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» – один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:
– Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!
– Але ж ти дурний, Х'ялмаре!
– Я знаю.
– Тобі скоро тридцять, а в голові – дуля з маком.
– Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!
– А фігушкі – мені аж через сім років, а тобі – на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся – це найкраще, що в тобі є.
Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.
– Ага, – позіхнула Марла, – знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ – БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.
Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.
Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи
