Кобзар 2000. Soft - Брати Капранови
Олеся пирснула:
- Та що ти вигадуєш? Яка там холодна земля - тридцять градусів.
- Все одно, це небезпечно. Зараз же переходь у тіньок, бо перегрієшся, а потім прямі сонячні промені можуть зашкодити, озонові діри, знаєш…
Олеся раптом стрибнула на мене, наче кішка, і ми обоє завалилися у траву.
- Ти нудний, нудний і нудний, і діти, яких я тобі родитиму, теж будуть нудні! Але зараз я стану кохатися з тобою прямо тут, на траві в антисанітарних умовах, і ти не зможеш відбитися, тому що віднині ти слугуватимеш тільки для того, щоби задовольняти мої маленькі примхи. Зрозумів?
Поки Олеся говорила, її руки робили свою справу, так що за кілька хвилин я геть втратив бажання пручатися, а ще за якийсь час забувся про все на світі, крім цього жаданого тіла та своїх емоцій, що переливалися через край.
З неба яскраво світило сонечко, прямо над нами пролетів великий літак, я дивився в обличчя своїй коханій дівчині, і в її очах відбивалися всі загадки всесвіту.
- Олесю, ми повинні одружитися.
Дівчина схилила голову.
- Дякую, але це не обов’язково.
- Як це не обов’язково? Ми ж…
- Ну то й що? Якщо це тільки тому, що дитина, то не треба. Не треба зі мною одружуватись із джентльменських міркувань.
Я геть не мав настрою розпочинати дискусію, тим більше що дівчина за великим рахунком мала рацію. - Із джентльменськими міркуваннями я, здаєть-ся, запізнився. Я просто хочу з тобою одружитися, тому що так хочу. А якщо ти не згодна, я потягну тебе до ЗАГСу силоміць.
Олеся просвітлішала:
- Ну, навіщо силоміць? Я згодна.
Жінки якось неправильно влаштовані. Здавалося б, після такого гігантського викиду енергії, що ми були осьо здійснили, усякий нормальний організм вимагає відпочинку. Проте моя кохана була повною сил.
- Все-таки добре, що кругом нікого нема, - сказала вона і хитро мені підморгнула. - І до найближчого шосе годину пішки.
Що тут заперечиш?
- А гайда купатися. - Олеся підстрибнула з простирадла і вхопила мене за руку.
Господи, і чого їй не лежиться? Я зітхнув і неохоче підвівся.
- Не треба тобі купатися. Застудишся. Он, бачиш, як дріт низько над водою звисає, від нього електромагнітне поле, воно теж шкідливе. А якщо раптом обірветься, ти знаєш, скільки там вольтів? Це весь Дніпро закипить…
- А ще мене можуть чайки на смерть заклювати. - Олеся відпустила мою руку і зробила крок до води. - Ти не тільки нудний, а ще й лінивий. Я пішла сама.
Я зібрав простирадло і перебрався в затінок. Найбільше зараз хотілося, щоби мене ніхто не чіпав, принаймні півгодини. А Олеся зайшла у воду і на моє “З затоки не випливай, там течія” тільки помахала рукою.
Це була містична картина - маленька жіноча фігурка входила у воду величезної ріки, і дерева з країв затоки схвально кивали зеленими головами. Я замилувався і під таку елегію навіть поринув думками кудись далеко, коли раптом з води пролунав розгублений дівочий зойк.
- Юрку!
- Що трапилось? - Я підстрибнув з простирадла і, здійнявши купу бризок, миттєво опинився поруч.
По дівочих стегнах стікали до води червони цівки.
Олеся лежала під деревом вся бліда і безпорадно дивилася на мене. В сумках не знаходилося геть нічого, що могло б зарадити у такому випадку.
- Здається, треба холод на живіт покласти, - голос дівчини тремтів, і в мене боляче кольнуло серце.
Я знову збігав до річки, намочив футболку, обгорнув нею дівочі стегна. Вода була теплою і більше нагадувала бульйон. Навряд чи такий компрес міг дати якусь користь, але нічого холоднішого не знайшлося.
- Ну як?
- Не знаю, - дівчина була в повному розпачі.
- В тебе щось болить?
- Не знаю.
Великі краплини сліз котилися з Олесиних очей, і я зовсім розгубився.
- Зачекай. Не плач. Зараз щось вигадаємо. - Я кинув оком навкруги.
Дерева оточували затоку щільною стіною з трьох боків, а з четвертого був Дніпро. І жодного натяку на людей, і жодної надії на допомогу.
Я схилився над дівчиною.
- Ти полеж трошки, а я оббіжу берег, може, хтось все-таки є. Тримайся.
Я намагався не дивитися у розгублені Олесині очі, бо й сам був на межі повного розпачу. Які шанси, що поруч відпочиватиме ще хтось? Насправді дуже невеликі, особливо у будень. Сюди й у вихідні мало хто з киян діставався. А якщо я нікого не знайду, що тоді?
Я продирався крізь кущі, відганяючи від себе подібні думки, але вони вперто поверталися.
Що це може бути? Та все, що завгодно. І я теж молодець - треба було втриматися, а не скакати, наче жеребець.
Скільки не намагалися очі, вони не могли вхопити навкруги жодної людської постаті.
Що ж тепер робити? Може, поки збігати до дороги? Це кілометрів шість. За півгодини дістанусь. Дай Боже, когось зловлю. Хоча, машина сюди не проїде - хіба джип якийсь. Чи хай просто повідомлять у лікарню, може, у них санавіація є. Не може ж такого бути, щоб отак людину покинули.
Коли я повернувся на галявину, Олеся лежала, закривши очі, біла як крейда. У ямках біля очей застигли прозорі крапельки сліз. Я обережно торкнувся дівочого плеча.
- Ну як ти?
- Гірше, - вона майже прошепотіла це, не відкриваючи очей.
Я збігав до води поміняти компрес. Футболка вже теж просякла кров’ю. Холодні мурашки пробігли моєю спиною. Боже мій!
- Олесю, все буде добре. Не плач. Я щось вигадаю.
Я був далеко не певний, що це правда. Але треба ж якось підтримати, якщо не її, то хоч себе.
Дівчина щось прошепотіла самими губами, і я нахилився над її обличчям.
- Що?
- Дитина…
Господи. Яка дитина! Тут вже, здається, про дитину й не йшлося.
- Нічого, щось вигадаємо. І чого свого часу я не пішов у медичний?
Я згадував все, що колись у школі розповідали про першу допомогу. Що там при внутрішніх кровотечах? Холод. Спокій. Доставити у лікарню. Зараз я міг забезпечити тільки спокій.
Я уявив, як біжу до шосе, ловлю там машину, як ми повертаємося сюди, а Олеся лежить під деревом. Це займе не менше години - двох, а за цей час вона може вже сто разів вмерти від втрати крові…
Я губами торкнувся дівочого чола. Воно було холодне і рясно вкрите крапельками поту.
- А що коли це позаматкова вагітність? - вона відкрила очі. - Тоді в мене