Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Давай вріжемо йому чимось по голові, щоб уже не був змушений дивитися на цей скурвений світ, — сказав Шваб і заусміхався, хоча й бачив, що я ледве дихаю.

Він був до половини оголений, тільки в робочих формених штанях й розбитих робочих черевиках. Ми впоралися за десять хвилин. Шваб тягнув за передні ніжки, а я підтримувала голову. У хлів влітало холодне ранкове повітря. Я натягнула на футболку старий мамин светр, який знайшла в її металевій скрині. Ми стояли над телям, на подушці зі свіжопідстеленої соломи видихало мокре, живе тіло зі зліпленою шерстю, намагаючись звестися на ноги. Я підскочила, узяла в руку соломи й терла його з голови, зі спини й боків. Корова повертала голову, Шваб згорнув вилами в канал залишки плаценти. Тут уже прийшла пані Прохазкова. Подала мені дезінфекцію. Я полила теляті пупок коричневим розчином йодісолу.

— Де ви є, Прохазкова? Старий присмоктався до цицьки й не пускав? — привітався з нею по-своєму Шваб. — Нам довелося з Ганою приймати теля вдвох.

Вона не звертала на нього увагу, нахилилася до вимені нервово тупцяючої корови, відцідила з соска густе, коричнювате молозиво. Я підштовхнула теля до корови, щоб воно вперше напилося. Кілька хвилин ми з ним боролися. Врешті воно присмокталося. Якийсь час ми стояли поряд із ними всі втрьох, ніби якась делегація.

— Швабале, принесіть клітку й постеліть у неї солому, — повернулася пані Прохазкова до Шваба.

— Як накажете, пані, — забубонів він і пішов через прохід серед корів, що вертіли хвостами.

— І вдягніться, — загукала вона йому навздогін.

— Я вам хіба не подобаюся? — повернувся Шваб, комічно підскочив і спробував випнути груди.

Великий живіт при цьому захитався. Ми обидві пирснули від сміху.

— Тут протяг, не хочу, щоб ви завтра захворіли! — закричала ще пані Прохазкова, а потім повернулася до мене. — Як мама?

— Уранці вона хотіла встати, але я її переконала, щоб іще один день відпочила, — сказала я.

Незабаром Шваб притягнув у прохід металеву клітку для теляти, тачка скрипіла, попереду — обруч від відра. Я пішла до молочниці, у кімнаті з кахлями підготувала фільтри в круглій посудині для молока. Насоси вже гуділи, пані Прохазкова нам обом підготувала відра й дійниці. Була субота, чверть на п’яту ранку.

Зденєк з’явився відразу по сьомій, ми саме їли. Він присів біля дверей на перевернуте відро. Приніс мариновані огірки в банці. Шваб ножем відкрив кришку й настромив на лезо маринований огірок. Форма Зденєка була в мазуті з майстерні, Шваб простягнув до нього руки й схопив його світлу майку.

— Такі ми отримували у в’язниці, — сказав він і пом’яв тканину поміж вказівним і великим пальцями.

— За що ти, власне, сидів? — запитав Зденєк.

— Я вже навіть не знаю, що вони на мене навішали, — відмахнувся Шваб.

— Ну, зрозуміло. Ви Бога не боїтеся, Швабале, — діставала його знову пані Прохазкова.

— Ваша рація, Прохазкова, — засміявся він, — на це мені ніколи не зоставалося часу. У нас у Соколові була компанія, ми разом працювали в шахті. І коли нажиралися, то час від часу сідали в чуже авто…

— Тож ви крали автомобілі, — доповнила я.

— Фігня. Ми лише хотіли покататися. До дівчат і так. І якось нас схопили.

— Скільки ти отримав?

— Два роки. Мені ще навішали хуліганство й розкрадання соціалістичної власності, але це не довели, — поважно підняв Шваб вказівний палець. — Із шахти мене вигнали, а на шиї лишилася дружина на інвалідній пенсії, — продовжував він. — Одного разу вона прочитала якесь оголошення, що державне господарство пропонує роботу й житло, і сказала, що ми почнемо нове життя. Я принаймні втік із того скурвленого міста.

Банка з огірками спорожніла на половину. За цих п’ятнадцять хвилин я засиділася і, коли встала зі стільця, то відчувала після двогодинного доїння кожен м’яз у ногах.

— Цей ваш барак — та ще халтура, — сказав Зденєк, коли ми вже розходилися до роботи.

— Так, звісно, — Шваб схопив Зденєка за плече. — Але знаєш, що головне? Що вона вище тієї лінії затоплення, яку тут провели товариші.

Я поглянула на Зденєка. Уже давно було відомо, що будинок Прохазкової і наш, Олінин і Аннин, та ще й інші нижче того рівня. А згідно з останнім листом із району, який прийшов два тижні тому, мала бути знесеною й хата Конопків. Шваб єхидно на нас поглянув і поплескав Зденєка по спині.

— Ще кілька метрів, і ви могли б уберегтися, оце невезіння, курва.

Зденєк нічого не сказав, узяв вила, аби допомогти мені з підстилкою.

— Цей ідіот радіє з цього, — сказала я, коли ми