Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле
Я повертався додому в натхненному стані. Запах вологої землі, подихи багна й намулу здіймалися над водами й кружляли ніби незримі птахи дедалі вище, обіймаючи врешті запиналом невидимих крил порт, затоку, корабельні та вежі костелів, а я зупинявся біля деяких будинків, там, де з-під нашарувань тиньку проступали написи Butter — Milch — Brot або Tabakenhandlung, дивився на заіржавілі жалюзі, на круті чавунні бар’єрчики, що закінчувалися колечками у формі свічних пломінчиків, затримувався край зарослих садів, де в гущавині бур’янів і величезних лопухів ховалися дерев’яні фігурки гномів, лебедів і довгокосих принцес, розглядав позеленілі від моху альтанки, порослі гліцинією або диким виноградом, легко перестрибував калюжі, оминав стовпчики пожежних кранів і думав про дідуся Кароля, котрий не любив приїжджати до нашого міста, думав про свого батька, який натомість полюбив це місто, і думав про себе, що стою поміж них, мовби на роздоріжжі біля кам’яного дороговказу, на якому вода, пісок і вітер давно затерли всі літери.
— Мій Боже, ну що ти робив? — казала мама. — Де ти валандаєш цілими годинами? — але це були риторичні запитання.
Я сушив ноги біля кухонної грубки, переглядав підшивки журналу «Море» з моделями вітрильників, батько повертався з вокзалу, змучений і маломовний, ми їли картопляну юшку, на друге їли картоплю з цвітною капустою, часом ще й десерт, а потім батько йшов до кімнати, вмикав «Бетговена» або «Піонера» й засинав під звуки музики або вечірніх новин. Я знав, що коли він прокинеться, мама знову розпитуватиме про той нікчемний колінвал і про батьків підпис, а точніше, про відсутність підпису на проекті, й тоді він почне злитися, міряти кімнату великими кроками, вимахуючи рукою, немов проповідник, підвищуватиме голос і стишувати його аж до шепоту, бо ж він уже все був пояснив: поспіх начальства, термін спуску на воду, увесь цей рейвах навколо будови «Маршала Жукова» не варті й виїденого яйця, позаяк корабель неможливо збудувати раніше, ніж це можливо, те саме з проектами, які кишать помилками, про що, однак, ніхто не бажав чути, зате багато говорили про дружбу й підозрілих елементів, котрі, вочевидь, не хотіли цієї дружби й гальмували стрімкий марш у пречудове ХХІ сторіччя.
— Без мене, — казав батько насамкінець промови і часто, заради того, щоби поліпшити собі настрій, витягав коробку з фотознімками, а тоді наставав особливий момент, бо за столом з’являвся дідусь Кароль у мундирі поручника Цісарсько-королівської артилерії, поряд із ним стояв барон фон Молль у крагах і з шаблею, яку щойно застромив у землю, обидва тримали кухлі з пінистим пивом, позаду їхніх спин видніла люфа велетенської гармати, а вони всміхались, як двоє відпочивальників на курорті, котрим саме заграли марш Радецького, аж до наступного знімка, де дідусь Кароль стояв уже сам-один на тлі спалених будинків, із нашивками надпоручника й дивився на нас уже не так весело, як дотепер, мабуть, тому, що від барона фон Молля зосталася лише безформна груда м’ясива, хоча, може, й тому, що він уже не тримав у руці кухоль із пивом, а за його спиною палало місто.
— Це Ґорліце, — казав батько, — 1915-й, рік австрійського наступу у Східних Карпатах. А це твій дідусь із президентом Мостицьким, — подавав він мені наступне фото, — уже у вільній Польщі, коли закладали фабрику біля Тарнова.
Я дивився на дідуся Кароля, який стояв у фраку й циліндрі обіч президента, і хоч не тримав у руці кухля з пивом, його очі були усміхнені, так само, як і на знімку з бабцею Марією, коли вони виходили зі львівської катедри: він у фраку, проте без циліндра, а вона в білій сукні та білому капелюшку, з букетом конвалій у правій руці. Її обличчя, позбавлене зморщок, освітлене сонцем львівського пополудня, не було тим обличчям, яке я знав із зимових вечорів у нашій квартирі, коли вона читала мені з книжки Парандовського про мандрівки Одисея або про прекрасну Єлену. Втім запах конвалій супроводжував її завше, невідступно, начеб вона носила той букет усеньке життя, сховавши його у своїй сумочці.
Батько замислювався над фотознімками. Їхня брунатна тінь діяла на нього меланхолійно. Він ніколи не оглядав усіх до решти, зітхав і ховав їх назад у коробку.
— Іншого разу, — тихо казав він і виходив до кухні, де курив сигарети й цілий вечір цмулив чай.
Мама стелила ліжка, дощ бубонів у шиби, а я думав про обличчя зі знімків, особливо про незнайомі, які не було підписано каліграфічним почерком на звороті пожовклого картону. Чоловік у білому фартуху, який подавав пиво дідусеві Каролю й баронові фон Моллю, всміхався до мене по-змовницькому, начебто чув їхню розмову, нібито знав, про що вони балакали під корчмою у Верхній Моравії. Жінка в чорному капелюшку й вуалетці, що стояла позаду президента Мостицького, дивилася на мене запитально, мовби я мав відгадати її подальшу чи попередню долю. Чоловік на сходах львівської катедри був нечіткий і віддалений, мабуть, опинився там випадково й спостерігав за шлюбом бабці Марії та дідуся Кароля, як оглядають у костелі випадкові шлюби, хоча він міг би бути й припізнілим гостем, одним із тих, що запізнюються завжди і скрізь, навіть на власний похорон.
Засинаючи, я бачив ті незнайомі обличчя, які поволі щезали в темряві, мов кораблі у прірві каналізаційного колодязя. Я кружляв навколо цього місця навіть уві сні. Бродив у темно-зеленій воді, прикладав вухо до невидимого каскаду, вслуховуючись у безперервні шум, булькотіння та плюскіт, і щоразу мене стримував від цього ксьондзів погляд, чуйний та уважливий, начебто там, потойбіч, ховалася сила, якої не слід було зачіпати.
Ані батько, ані тим паче я, схилившись над отворами в чавунному люку, якого я не мав відваги підняти, й гадки не мали про те, що до нас наближається сезон равликів, що він суне до нас велетенськими кроками.
Якогось дня я побачив батька на розі нашої вулиці. Він ішов повільно, з похнюпленою головою, торбина звисала з його плеча мовби порожній лантух, і коли я підбіг, щоб запитати, про що він
