Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

було приватизоване, і змагає за нову форму фатально відсталої польської економіки, і скажу Вам, любий пане Богуміле, що ця коротка інформація, яка дійшла до мене під час писання листа до шведської академії, анітрохи мене не вразила, анітрохи не здалася мені дивною, навпаки, вона була апофеозом гасла політичної партії, до якої інструктор Шкарадек намагався мене записати, але, вочевидь, того дня в наших теленовинах розсипався, любий пане Богуміле, справжній мішок інформації, бо за кілька хвилин, коли я передавав нашого листа на підпис усім друзям, а потім зовсім випадковим людям, котрі теж хотіли зробити внесок у присудження Вам Нобелівської премії, отже, коли я ходив по всьому пабу з аркушем паперу, на якому було чимраз більше підписів, на екрані телевізора з’явилися Фізик і Шкарбан із розмитими обличчями — згідно із законним правом оскаржених; я стояв проти екрана направду вражений та остовпілий: так, то були, поза всякими сумнівами, вони — найпотужніші хакери незалежної Польщі, прокурор саме читав акт оскарження, який кишів заплутаними статтями, але суть справи була зрозуміла: інтернет-геній Фізика, а також пророцький геній Шкарбана, сполучені в єдину цілість, спричинили несподіваний ефект: не було такої фірми, банку, пошти або генштабу армії, який вони не зуміли би зламати, вони здолали брами Пентагона, коди Брюсселя й банківські шифри, і скрізь вони почувались як у себе вдома, скрізь вони знаходили добрий товар, ні, любий пане Богуміле, Фізик і Шкарбан не крали грошей із жодних рахунків, вони шукали секретну інформацію і продавали її за високу ціну: Швейцарський банк міг придбати у них усі таємниці конкурентних азіатських фірм, росіяни — найсвіжіші плани зоряних воєн, американці — план улюбленої гри Єльцина, палестинці — документи ізраїльського Моссаду, Моссад — адреси арабських терористів, колумбійський наркокартель — списки агентів ФБР, «Сітроен» — найновіші розробки «Мерседеса», «Мерседес» — «Тойоти», «Тойота» — «Сітроена»; адвокат передбачав, що справа є безпрецедентною і закінчиться виправданням, бо жодна з потерпілих сторін не висунула формального оскарження, а лише пожалілася на діяльність фірми, зареєстрованої на Багамах «Fizik & Shkarby Corporation», правові й фіскальні справи якої не підлягали польській юрисдикції, хоча власники й були поляками, словом, любий пане Богуміле, я стояв і роззявляв, як то кажуть, пельку, бо створити щось таке з пророцької фірми, дотягнутися з присадибної повітки електронною рукою до таких океанів — це було неабияким досягненням хлопців із колонії Охота, і навіть якщо не все там було легальне й дозволене, вони так чи так прославили моє місто, без перебільшення, наче Беня Крик Одесу, камера показала двокімнатний офіс Фізика зі Шкарбаном на останньому поверсі нового хмародера, а потім зісковзнула на паркінг, де стояли два однаковісінькі сріблясті «мерседеси», і це вже був кінець передачі, я сів при столі, віддав друзям листа до Нобелівської академії, вони уважно читали його, але я вже був поза всім цим, я спокійно пив «бехерівку», а потім знову пиво, а потім знову «бехерівку» і думав лише про Вас, любий пане Богуміле, і про панну Цівле: де тепер могла бути моя інструкторка, яка давала читати своєму братові Ваші оповідання й романи, чи дивилася вона телевізор, а може, вона почула про Вашу смерть по радіо, напевно, зажурилась, і, напевно, так само, як я, подумала про ту темряву, у яку Ви вступили і яка не була Вам чужою впродовж усього Вашого життя, і яка багато разів спокушала Вас, бо коли Ви бачили Франца Кафку на балконі палацу Кінських, тоді як він дивився вниз і вагався — стрибати чи ні, коли Ви розповідали про той його жах, насправді ж ішлося про Вас; еге ж, я гадаю, що ми з панною Цівле розуміли одне одного без слів: вона знала, що аж ніяк не втеча, а Ваша гірка меланхолія, те остаточне знання про ницість, є підмурівком і лейтмотивом Вашого сміху, жартів та іронії; вона знала, що всі ті кухлі пива, які Ви вицмулювали по барах, і всі оповідки, які Ви записували — це не що інше, як спосіб перетривати, одвічна сизифова праця, відповідь на нікчемність, закопування чорної діри і, мабуть, коли панна Цівле тягнулася до трави, то відчувала, що перебуває в подібній ситуації: ще крок — і кладка обірветься, і, мабуть, так само, як Ви, вона не вірила в Агура Мазду, цього будівничого мосту до потойбіччя, яким душі мають перейти до вічності, і якби ми зараз говорили про Вас, — подумав я, — про той стрибок і політ із шостого поверху лікарні на Буловці, мабуть, я пригадав би дванадцяту таблицю Ґільґамеша, на якій записано лемент духа Енкінду, викликаного з підземелля, страшні слова про те, що його тіло наповнене плачем і його, мов стару шмату, точать хробаки, любий пане Богуміле; якби Гомер знав ті слова, то, мабуть, лемент привида Ахіллеса перед живим Одисеєм прибрав би іншої, жахливішої форми, якби ми бодай раз насправді побачили те, що побачив Орфей, але не у співі, гі́мні або релігійному потішанні, а в ту єдину мить беззаперечного страхіття, то, може, ми від жаху не могли би пити чай, писати листи, кохатися, їсти й навіть умирати, любий пане Богуміле, і якби я сидів тепер із панною Цівле, — подумав я, — тут, «У Ірландця», або в неї, в її присадибній повітці, якби ми вдвох відправляли б цю жалобну службу, цю панахиду, ці білоруські «дзяди», то, певно, замість щоби писати листа до шведської академії, замість перегукуватися над стільницею, мокрою від пива та «бехерівки», ми мовчали би, повільно покурюючи траву, і то була би наша молитва за Вас, наші спільні заговини, наше вшанування пам’яті того, хто, йдучи тією вузькою кладкою і знаючи очевидний фінал, спокійно всміхався, махав рукою й невтомно співав похвалу сонячним дням, ніби не бажаючи відбивати охоту в ближніх ні до існування, ані до пошуків, бо зрештою, може, комусь і поталанить віднайти те, чого ніколи не знайшов Ґільґамеш, і тому, любий пане Богуміле, Ви були мудріший від усіх сучасних філософів, які не знають, як воно є насправді, і верещать, і розривають на собі шати, зате про це знали Ви, але замість поводитись, як вони, замість белькотіти про деконструкцію або синтез, Ви писали оті свої чудові довгі фрази, зав’язані, мовби стрічки на священному дереві дервішів, і, певно, про це обмінялись би ми кількома тихими словами з панною Цівле, а потім усілися б, обкурені, до її маленького «фіата» і поїхали б на маневровий майданчик із кількома Вашими книжками, до кінського каштана, під яким щоночі палає вогнище, і ми повісили б оті Ваші