Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

його прийняти. Гродзицький, в якого ще був свіжий у пам’яті візит князя, сам вийшов його зустріти. Це був чоловік років на п’ятдесят, одноокий, як циклоп, і похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, став поважним і суворим. Обличчя в нього було повісплене, а також прикрашене шабельними шрамами і відмітинами од татарських стріл, що біліли на темній шкірі. Проте жовнір це був відданий, чуйний, як журавель, і очей із татар і козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більш як сім годин на добу, часто зриваючись уночі перевірити, чи добре пильнує вали сторожа, і за найменше недбальство карав винних на смерть. До козаків поблажливий, хоч і грізний, він зажив їхньої поваги. Коли взимку на Січі був голод, він допомагав хлібом.

Це був русин покрою тих, котрі свого часу із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи ходили.

— Так ти, ваша милость, на Січ їдеш? — спитав він Скшетуського, перед тим провівши його до замку й гостинно почастувавши.

— На Січ. Які, добродію коменданте, у тебе звідти новини?

— Війна! Кошовий отаман з усіх лугів, річок і островів козаків стягає. З України втікачі йдуть, котрим я заважаю, як можу. Війська там уже зібралося тисяч із тридцять або й більше. Коли вони в Україну рушать, коли до них городові козаки із черню пристануть, буде їх сто тисяч.

— А Хмельницький?

— Не сьогодні-завтра із Криму з татарами має прибути. Може, вже й прибув. Правду кажучи, даремно ти, ваша милость, на Січ хочеш їхати, бо невдовзі тут їх дочекаєшся. Кодака вони не минуть і в тилу його не залишать, це напевно.

— А ти відіб’єшся, ваша милость?

Гродзицький понуро глянув на намісника і сказав чітко й спокійно:

— А я не відіб’юся…

— Як це?

— Бо пороху не маю. Майже двадцять човнів погнав, щоб мені хоч трохи прислали, — і не шлють. Не знаю, чи перехопили гінців, чи у самих там немає… Знаю тільки, що досі не прислали. А запасу в мене на два тижні, не більше. Якби мав удосталь, я б радше Кодак і себе в повітря висадив, але козацька нога сюди б не ступила. Наказано мені тут сидіти — сиджу, наказано бути на сторожі — я на сторожі, наказано зуби вищиряти — я вищиряю, а якщо загинути доведеться — раз мати родила — і це зможу.

— А сам ти, ваша милость, не зумієш пороху зробити?

— Уже два місяці запорожці селітри до мене не пропускають, яку з Чорного моря везти треба. Отаке-то! Що ж, загину!

— Нам у вас, старих жовнірів, учитися треба. А якби тобі самому, ваша милость, по порох рушити?

— Мосьпане, я Кодака залишити не можу і не залишу; тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Ти теж, добродію, не думай, що на бенкети і розкішні прийоми їдеш, які зазвичай послам улаштовують, або що тебе там недоторканність посольська вбереже. Вони там навіть своїх отаманів мордують, і відтоді, як я тут, не пам’ятаю, щоб хтось із них своєю смертю помер. Загинеш і ти.

Скшетуський мовчав.

— Бачу я, що дух у твоїй милості гасне. То ліпше не їдь.

— Милостивий пане коменданте, — з гнівом відповів намісник. — Придумай щось краще, аби мене злякати, бо те, що ти кажеш, я вже чув разів із десять, а якщо ти мені радиш не їхати, то я бачу, сам ти на моєму місці не поїхав би; а тепер подумай, пороху тобі тільки чи ще й відваги для оборони Кодака бракує.

Гродзицький замість розгніватися глянув на намісника веселіше.

— Зубатий щупак! — пробурмотів він по-русинському. — Даруй мені, ваша милость. Із відповіді твоєї я бачу, що не даси ти скривдити dignitatem[61] князівської і честі шляхетської. Тож дам я тобі пару чайок, бо на байдаках порогів не здолаєш.

— Про це я теж прибув попросити вашу милость.

— Біля Ненаситця накажеш тягти їх сушею, бо хоч вода й висока, але там ніколи пропливти не можна. Хіба що якийся маленький човник проскочить. А коли вже будеш на низькій воді, пильнуй, аби тебе не застали зненацька, і пам’ятай, що залізо й свинець красномовніші від слів. Там цінують тільки сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові, я лиш накажу на кожну друге стерно поставити, бо одного на порогах мало.

Сказавши це, Гродзицький вивів намісника надвір, щоб показати йому замок і порядки в ньому. Всюди панували зразковий лад і дисципліна. Вартові вдень і вночі, стоячи густо один до одного, чатували на валах, які полонені татари безперестану зміцнювали й підправляли.

— Щороку на лікоть вали підсипаю, — мовив Гродзицький, — і вони вже такі високі, що якби я мав удосталь пороху, мені й сто тисяч нічого б не заподіяли. Але без стрільби я не відіб’юся, якщо на штурм підуть.

Фортеця й справді була нездоланна, бо, крім гармат, її захищали дніпровські кручі й неприступні скелі, які вертикально заглиблювалися у воду; їй не потрібен був навіть великий гарнізон. У замку й налічувалося не більш як шістсот осіб, але зате вояків відбірних, озброєних мушкетами і самопалами. Дніпро, протікаючи в цьому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що випущена з валу стріла перелітала далеко на другий берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усією околицею. Крім того, за півмилі від замку стояла висока вежа, з якої на вісім миль довкола було видно, а в ній знаходилася сотня жовнірів, котрих пан Гродзицький щодня навідував. Саме вони, помітивши когось в окрузі, негайно сповіщали про це в замок, і тоді у фортеці били у дзвони, а весь гарнізон ставав до бою.

— І тижня не минає, — говорив пан Гродзицький, — щоб не було тривоги, бо татари, як вовки, зграями по кілька тисяч тут сновигають; ми їх із гармат стрижемо, як можемо, а часто-густо табуни диких коней вартові за татар приймають.

— І не остогидло вашій милості сидіти в такому безлюдді? — запитав пан Скшетуський.

— Хоч би мені й у королівських покоях місце дали, я тут волів би бути. Я звідси більше світу бачу, аніж король зі свого вікна у Варшаві.

І справді, з валу видно було безмежні степові простори, які зараз здавалися суцільним морем зелені; на півночі — гирло Самари, на півдні — весь плин дніпровський: скелі, кручі, ліси, аж до піни другого порога, Сурського.

Надвечір відвідали ще й вежу, бо Скшетуський, уперше бачачи цю загублену в