Диво - Павло Архипович Загребельний
А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті — він губить людей, знущаючись!
— А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину,— зареготав купець,— нехай вихитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!
Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп’янілого украшателя церков?
— Ви ж, ви, молокососи! — загримів купець.— Беріть його та швидше, допоки я…
Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.
— Не роби твої, щоб помикав нами! — ошалілими очима блиснув хлопець на купця.
— Га? — відірвався той від ковша.— Не роби? А хто єсте? Збіги задрипані? Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!
Від верхівців, що закам’яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого маху обемберився об землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і надаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, цілячись просто в очі знетямленому від питва і несподіваного перебігу подій купцеві, вигукнув:
— Прошию всіх стрілами,— тільки поворушіться!
Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:
— Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!
Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не витримати і стріла так і свиснула б купцеві межи очі.
— Я сказав! — гукнув купець.— Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
— Годилося б спитати, чи хочемо до тебе,— похмуро нагадав йому Сивоок.
— Та ти що! — аж підскочив хмизонос.— Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!
— А ми — не Київ,— сказав Сивоок.
Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом — ніяк не міг ухопити віддиху.
— Всі знають купця Какору,— заревів купець.— Какора сказав — камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!
— Не все ще показали,— проспівав з буди Лучук.— Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай — праве чи ліве?
— Кінчик правого, а зачепиш коня — голову відірву! — крикнув Какора.
Свиснула стріла — і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.
Хмизонос ляснув себе по стегнах.
— Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
— Отроки ви чи біси суть? — промармотів.— А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?
Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.
— А перехреститися вмієш? — спитав купець Лучука.
— Не вміє він,— відповів за товариша Сивоок.
— А ти?
— А я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
— Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру — багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб,— ворогом моїм буде».
— Так ми ж не чули, як князь це мовив,— наївно сказав Лучук.
Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.
— Хлопців для тебе знайшов, Какоро! — закричав до купця.— Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою — го-го! Такого світу!
— Йдете, чи що? — спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»
А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.
Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?
1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ
Але, моя душко, моє ластів’ятко,
я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пікассо
— Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? — сказав Адельберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого «мерседеса».— Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте мені: досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.
— Знаю,— коротко кинув Отава.
— Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім
