Диво - Павло Архипович Загребельний

— Я вже це здав.— Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною.— І ви прекрасно про це знаєте.

— Так, так, але я думав…

— Не помічав за вами цієї здатності давніше.

— Я хотів допомогти вам, товаришу професор.

— І так допомогли, що я нічого не можу… евакуювати… Покинути все ворогові?

— Що вдієш? — Бузина розвів руками.— Ми повинні рятувати найцінніше.

— А хто це визначає?

— Ну… всі ми…

— Наприклад, ви їдете коло сейфів… А чи є місце хоча б для мене?

— Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…

— Повинне? Дякую вам.

Отава вклонився і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився — і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не може! Він не така цінність, як Бузина!

Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «И ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!..» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.

А Бузина — що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.

Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!

Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода — ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.

— Що ж будемо робити, товаришу професор? — спитав він.

— Не розумію,— обережно промовив Отава.

— Альбом цей ваш… ці… як їх?.. Мозаїки…

Отава якось не міг відразу зв’язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі — неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.

— Мозаїки наші унікальні, — цілком щиро сказав Отава.

Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.

— Це я знаю,— так само стурбовано мовив він.— Але ж цей… як його?.. Паливода… Підвів він нас… Не тією людиною виявився…

— Вчений він був бездоганний! — твердо сказав Отава.

— А я хіба що? — подивувався молодий керівник.— Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: «Ученим можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».

Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?

— Так що ж ми будемо робити з цими… як їх?.. З мозаїками? — знову затяг своєї молодик.

— Треба видавати! — В цьому Отава не мав жодного сумніву.

— А я хіба кажу — не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.

— То в чому ж справа? — Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.

— А Паливода! — схопився той і пробігся по кабінету.

Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.

— Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви — чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка,— він пильно подивився на Отаву,— запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?.. Мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й,— він засміявся наївно, по-парубочому,— і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…

— Ні, я не можу цього зробити,— підвівся Отава.

— Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…

— Ні! — Отава вже йшов до дверей.

— Але ж, товаришу професор…

— Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність — стародавнє мистецтво.

— Але ми з вами…

— Я не можу продовжувати цієї розмови.— Отава вже тримався за дверну ручку.

— Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?

— Не знаю. Не можу вам бути корисний.

А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:

— Товаришу професор, я схиляюся перед вами!

— Ну навіщо аж такі суперлятиви? — зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.

— Але ж таке багатство! — розливався в своєму захваті Бузина.— А це чорне тло! Це ж просто чудо.

Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили — аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорне волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя, Отава спробував пожартувати:

— У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони — рослинного походження.

— Справді, — зрадів Бузина.— А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.

— Очевидно, все-таки рослинного походження — найдавніші, — висловив припущення професор.

— А так,— згодився Бузина,— а вже тваринного — це друга черга.

— І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили коли ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита