Диво - Павло Архипович Загребельний

Хмизонос озирнувся, схилився до хлопців, перейшов на шепіт:

— Старий став і ослаб тепер… Церкви велить ставити… Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат…

— Краса велика,— сказав Сивоок, зітхаючи.

— Але нудний бог вельми,— скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.

— Аж не віриться, що така краса,— повторив своє Сивоок.

— А копченина в тебе смачна,— виплямкав масно Лучук,— ще ніколи не пробував такої.

— То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити — отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.

— Отак і мені! — вигукнув Лучук.— А йому,— він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока,— йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.

— А хто ведмедя вбив? — зиркнув на нього спідлоба Сивоок.

— Ну ти, але ж квітка…

— А хто другого ведмедя вбив? — знов поспитав Сивоок.

— Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.

Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:

— На!

Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.

— Бочонок меду! — закричав хмизонос.— Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!

Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:

— На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!

Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під’їхало п’ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:

— Дай-но промочити в горлі!

А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:

— Не знаєш хіба, що одним не промочують!

Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.

— Навсидьки чи навстойки? — спитав.

Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:

— Як я схочу!

— Пити навчись, хотіти всяк дурень може! — недбало відтрутив його черевань і розпорядився: — Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?

— А скуштуй сього, твоя велебність,— вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.

— Хіба що скуштувати,— надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей,— бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.

Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.

— Хто це? — крадькома поспитав він хмизоноса.

— Купець наш Какора,— гордо відповів той,— серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п’є!

Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.

— Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п’янливий. Наливай усім, та почнемо!

Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов’яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.

— Чом не п’єш? — переводячи віддих після меду, гримнув купець.

— А я не звик хлебтати по-собачому,— товстелезним басюрою пробутів той,— мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев’яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!

— Маєш чашу? — спитав купець медовара.

У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев’яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.

Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбіглися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев’яного дна — і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!

Поки дерев’яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім’ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?

Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб’яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:

— А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?

— Будемо похвалятися, будемо! — тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: — Пр-с-с-с!

— Питіє люблю! — закричав купець.— А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!

— А до князя нашого далеко тобі, — кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.

— Ти? — здивовано глипнув на нього купець.— Хто ти є такий, щоб мене?.. Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь — і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську,