Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

в Олега... Думай, Вольже, думай. Маєш нині вирішити і долю Єфанди — завтра уже буде пізно. Завтра вона може з'явитись у Києві з дружинами варягів, щоб захищати свого Змія Горинича! Олегові передуми були тяжкі. Один вихід бачив — допомогти Єфанді переселитись у царство Пека. Але Карло, із роду ярла Еріксона, не буде піднімати руки проти урманської королівни. Новгородські бояри також цього не зроблять — берегтимуть Єфанду, щоб тримати на прив'язі у страху самого Олега. Та й тих бояр новгородських він уже не знав — там постало нове їхнє коліно. Нові птахи співають і нових пісень. Звідки може бути йому допомога? Ізборськ, Ладога, Білоозеро, Смоленськ... Київ... Степ печенізький. Таки ж — печеніжини! Він у дружбі з ханом Рогдаєм, котрий утік від хозар і від угрів. І хан Сухан так само ладен йому прислужитись, як і раніше. Певно ж, мають вони влучних стрільців, що з одної стріли влучають у голову людини. Рогдай і Сухан! До них послати довіреного гінця. О Єфандо, не сховаєшся за високими стінами новгородського терема. Пізній осінній брезг м'яко стелився над Київськими горами. Олег вийшов на ґанок. Росяний туман зчорнив безлисті старі липи і клени, що обступили терем. Лиш дуби стояли в кожухах зжовклого листя, високо сягнувши гіллям неба — врівень з мислю. Синіми повісмами туман крутився над подільськими вуличками, котрі сонно ворушилися під крутим прямовиссям Княжої Гори. Ні, не збагнути йому, Олегові, цього світу — пощо він з'явився в ньому? Мабуть, не для того, щоб зрозуміти, а для того, щоб завоювати. Стояв на ґанку заспокоєний і величний. І ніхто б не здогадався, дивлячись на нього, що за його просвітленим лицем і хвилястим сивим волоссям, яке спадало до пліч, що за його крутими плечима і впевненістю стояли кладовища людських доль... * * * Єфанда не вміла говорити. За все життя сказала, либонь, два десятки слів. Але вона вміла розмірковувати і чинити чітко за своїм розмислом. Поки що її вчинки не принесли їй добра. З Києва приїхала до Новгорода ні з чим. А тут вирішила надолужити втрачене. Докупи збирала свій досвід, щоб із минущих днів зіткати своє майбутнє. Прозріння набувається у втратах, а розум зростає в безумстві. Єфанда збагнула, що своїм викликом Олегові викрила свої потаємні жадання перед Києвом. Тепер Київ знав, що вона, чужинка, хоче панувати над ним, забрати його предковічних богів-покровителів і зруйнувати його силу, душу й віру. Київ цього не захотів і через те дав підтримку Олегові. Олег зумів прикинутися, що він свій, що буде все робити, як захочуть київські владці — бояри, і він переміг. У тиші, як у глибокій криниці, жила тепер Єфанда у Новгороді. Але з тієї глибини краще бачити зірки і вдень. Вони їй вказували дорогу, якою мала тепер іти. А йти могла тепер лише разом з сином — Ігорем. Єфанда знала одну силу на світі — владу. А ця влада була у владців — королів та царів. Тож Ігореві потрібно було, аби стати володарем, обіпертись на королівську владу. Краще було б, звичайно, обіпертись на ромейського царя. Але він далеко. Та й чи захоче допомагати незнатному, невідомому князьку, що жадає десь здобути владу, який не має навіть хоч якогось свого гнізда! Через те Єфанда почала пригадувати свейських, урманських, датських королів. Котрі з них могли б дати її синові наречену? А разом і добру рать. Без неї Ігор не вирве влади у свого доброго вихователя — дядька Олега. Єфанда неодмінно хотіла повернутись у Київ переможницею і зробити з Олегом так, як те він зробив із нею. Це жадання її було таке велике, що воно наповнило її безлике, безшелесне життя жагою дій. Але не так легко було звершити надумане. Кого послати за море, кому довіритись у Новгороді, якого вона боялась від часу смерти Рюрика... Вирішила чекати. І дочекалась свейських купчин. Вони стали табором своїми лодіями на березі Волхова. І Єфанда покликала їх до себе на вечерю. Ігор переходжував час женихання. Зростав під пильною увагою няньок, дядьків, конюхів, соцьких, мечників, бояр і дітей боярських, які завжди дивилися на нього як на майбутнього свого гнобителя або як на суперника. Одні визнавали його нащадком померлого князя, котрого закликало віче у Новгород, інші вбачали у ньому свого ворога, ще інші прагнули його іменем розквитатись зі своїми недоброзичливцями. Усі боялися, усі ненавиділи. Рано спостеріг хлопець лукавство свого оточення. А коли збагнув, що в нього украв державну владу навіть найліпший, найближчий йому муж — Олег, збагнув, що йому не судилося владарювати. Домагання влади принесе йому смерть. Боявся Олега і в Новгороді будучи. Не йняв віри нікому — ні челяді, ні боярам. Таївся зі своїм прозрінням і від матері. Віддавав себе лиш одній пристрасті — полюванню. Там він міг іти на лютого звіра відкрито, мірятися силою чесно, брести через болота спокійно, спритно кермувати човном на бистрині повноводних річок. Залежав сам від себе. На лови Ігор брав лише свого мовчазного челядина Ловеля, що душею приліпився до нього ще в Києві. Ловель був спритним стрільцем, мав велику силу в плечах і велику світлу бороду, а найпаче мав добрий мисливський нюх. Довкіл Новгорода, як і довкіл Києва колись, швидко умів винюхувати стежки вепрів та єленів, знайти, де ліпше підсидіти ведмедя, як обійти вовче лігво. Коли Олег вигнав Ігоря з матір'ю з Києва, тільки Ловель і лишився при ньому, був по-хлоп'ячому вірним содрутом йому. Легко було ходити з ним по мовчазних лісових стежках. І безпечно — зграя мисливських псів, яку водив за собою Ловель, оберігала їх від несподіванок. Одного дня Ловель з Ігорем дійшли аж до Ізборського городка. А там зустріли ватагу місцевих ловців. Мужі зібралися йти вгору по річці Шексні. Мовили знаючі, що в тих лісах великі стойбища ситих єлениць товчуться. Веселились, сміялись, метушились ізборські мужі. Ігор довго спостерігав їх, дивувався, з якою легкістю вони стягують човни до води, з якою безхмарністю вони роблять найтяжчу справу. Яке привабно-спокійне життя дароване людям простим. Вони весело припрошували з собою і прибульців. Ловель мовчав, давав Ігореві вирішити цю справу. Ігор довго дивувався простоті і звабності цих людей, які так легко й щиро сміялися з себе, кпинили один з одного. Було з ними легко дихати одним повітрям, бо ці люди не знали неволі душі. Йому так захотілось хоч день прожити їхнім життям. Сіли з Ловелем в останню довбанку і