Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

То знайдеш? — Коли треба — знайду. — Тоді йди і знайди її. Зараз! — Ігор, може, вперше в житті прийняв таке важливе рішення. Таки був у нього твердий характер. * * * Гарячі осінні зливи обмивали пам'ять, і вона ставала чіткішою, прозорішою, як те небо в суху сонячну пору. Оленчине тіло втомилось від довгої дороги, а ще більше втомились мислі, які вже не вміщались у голові і заплутували всі її наміри. Нещодавно вона була полонянкою Київського Олега, а потім його шанованою гостею. Як тільки вона виїхала з Києва, за Ірпенем її наздогнала якась дружина варягів, і її повози узяли в мечі. Ватаг шепотів їй лестиві слова: він, урманський витязь Свенельд бере її під свій захист. А коли захоче — візьме її в жони і здобуде для неї і для себе королівську корону. Царівна болгарська стане королевою в Києві — в найбільшому граді країни русів-полян. Оленка від подиву лише мовчки розглядала свого нового володаря. Цей старий, сивий лицар хоче брати її в жони? І чому так старається заради того, щоб вона стала королевою? Огледілась до свого священика, котрий зійшов із повоза і підійшов до вершника, що розмовляв з дівчиною. Отець Гавриїл, хоч і молодий, але, здавалось, знав таємниці усіх велеможців. Яка ж таїна ховається в діях і словах цього мужнього і вже старого лицаря? Отець Гавриїл від тих його слів аж присів, ніби йому за спину линули з бочки крижану воду. Певно, і йому невтямки Свенельдова хитрість. І тоді Оленка здивовано спитала його: — Хіба добрий лицар Свенельд хоче стати супроти свого володаря, хоче в нього забрати владу і стати королем? Але ж це зрада! — Вона дивується по-справжньому: скрізь, де не ступає нога велеможців, скрізь вив'юнюється чорною гадюкою зрада... зрада!.. — Володар Олег — підступний убивця, добра царівно. Він сів на київський стіл неправдою — убив законного князя. — То навіщо ж іще один підступ? — Хіба не хочеш стати королевою? — Свенельдові не збагнути простоти і щирости її слів, бо великий тать ніколи не розумів мудрости. — Але ж це від Бога, гріх — силою забирати владу! — На цій землі, царівно, всі люди грішні. — Але я не царівна. Навіщо так мене величаєш? — дівчинка з цікавістю все ще розглядала Свенельда. — Не царівна? Усі кажуть — царівна ж!.. — Таки ж не царівна! — сміється вже Оленка від того, що обличчя витязя Свенельда раптом зробилося таким переляканим, що леле! Його очі враз погасли, повіддя в руках затремтіло. Таке розчарування. А йому треба царівна. Щоб стати у Києві королем? — Але ж усі так кажуть...— ще не вірив Свенельд. — Скажи йому, отче. Ну скажи.— Оленка мало не плакала від сміху. — Вона мовить правду. Вона лиш онука Симеонова. — Однаково бути їй королевою! — зрадів Свенельд.— Ось тут мої намети — можемо переночувати. А завтра вранці на Київ... Лиш тепер усі збагнули, що над землею опустилась холодна осіння ніч. Дощові хмари розбігалися, де-не-де поміж ними зблискували зірки. Бралося на вітер... В їхньому наметі було тепло — горіло вогнище. Сон був солодкий і міцний — молодий сон перевтомлених людей. А вранці — леле! — Свенельдів табір був оточений якоюсь раттю. Отець Гавриїл дізнався, що їх оточив київський воєвода чи сокольничий Щербило. Олег велів повернути Оленку і її людей до Києва. Свенельд битися не зміг — надто зненацька опинились вони оточеними. Почав жорстоко торгуватись — скільки Олег дасть йому срібла, скільки дасть паволок, коли він відпустить царівну. Її не питали ні про що. Вона ж була знов у полоні... Лежала у наметі і чомусь згадала свій дім. Ніби бачила його перед собою, чула голоси двірської челяді, чула материн плач. Служниця-повариха, товста і добра, теж витирала кулаками свої бляклі щоки, квилила-примовляла, яко чаїця, жалібні слова: «Забирають нашу квіточку, нашу дитиночку в далеку даль... Ой куди ж це її віддають? Ой кому ж її віддають? Пошли ж їй, Боже Ісусе Христе, добру долю... Та пошли вже спокій і щастя її матері, та заспокой її серце зболене!.. Та поможи нашій сиротиночці...» Це вона, Оленка, сиротина. Бо вітець її — князь Михаїл — десь давно вже сидить у монастирі, пішов у ченці, покинув жону Томилу з дітьми... Так звелів зробити клятий Сурсубул. Тепер вона знає, що він, боярин Сурсубул, боявся її отця, боявся, що йому перейде престол царя Симеона — по закону і звичаю держави. Симеон був постійно на війнах, а Сурсубул сидів у Преславі і керував державою. Його всі боялись. Боялась його і мати — обіцяв і її заслати в монастир. Це він і наказав Томилі віддати доньку деревлянським послам. Обіцяв, що Оленка стане княгинею, а Томила дістане вдячність від нього і прощення... Тепер Оленка все думала про те, в чому ж вина її матері і яке прощення дасть їй всевладний і лукавий боярин... Їй було шкода матері. І через те хотілось уже швидше стати жоною князя того, щоб втішити її, а може, й забрати до себе... Через те вона радо покинула свій дім, і свій добрий старий град Плесков, і свою схолу, і сад... Але дуже довгою видалась їй дорога до свого жениха. І ось знову кажуть — уже треба їхати. Куди? Кажуть — до Києва... До неї підходить молодий воєвода. Це той Щербило! Гарний він, вдатний собою! Дивувалась йому. Вона всьому на світі щиро дивувалась, бо все було для неї відкриттям чи прозрінням — надто юна була, надто високо сиділа в своєму сімейному гнізді, яке оберігали пильні очі Сурсубула... — Воєвода, що скажеш? — сміється до нього.— Ти справді Щербило? Дивне слово! — А так,— відповів їй весело. І засміявся: боявся, бач, розкрити очі — усі мовили царівна, царівна, а воно дівчисько! Біляве, синьооке... Либонь, трохи молодша від його Веселинки. — А чого мене взяв у мечі? — Не тебе, а Свенельда. Ізрадця він. — Але ж він... казав, що хоче взяти мене в жони... І обіцяв, що я буду королевою, а він королем. Щербило аж за боки взявся від сміху. — Отаке брехав? — Хто ж він насправжки? — Заброда... Варяжин, Змій Горинич. — Київський князь це знає? — Не відаю. Розкажеш — знатиме. Бережися! Оленка відчувала щирість у словах Щербила. А кого їй треба берегтися? Питати вже