Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

возносливим і вершив долі чесних. Коли ще був отець Местивой живий, він казав, що рано чи пізно прийде до людей очищення. Праведні очистяться від поглуму й понуди, грішники будуть зметені з лиця землі, як і вся ця нечисть. Житяна вірила в слова цього пророка, бо ті слова його були здобуті ним тяжким життям і власною кров'ю. А що лишає сліди в цьому нетривкому світі? Лише біль і кров. І вистраждані праведні слова. Вона прислухалась до завивання в димарі, яке то вило вовком, то реготало, як лісова мавка, що аж луною відбивалось у небесах. І тихенько хрестилась, щоби великий Господь Бог пробачив її гріх, бо вона вірила усім серцем і розумом йому, та душею вірила і в тих добрих і злих істот, які жили в її роді і народі і серед яких вона виросла. Несила їй відірватись від того світу, бо той світ виповнював кожну клітинку її тіла, кожен звивок її думки. Вона колись зізналась священику у цьому своєму гріху і просила дати їй повну і чисту віру в Ісуса Христа. Священик же тоді сказав, що це може дати їй лише великий Господь Бог. Шукайте — і знайдете, стукайте — відчинять вам! Відтоді як десь ізійшов з Києва Местивой, Житяна сама собі творила проповіді — свої розмови з Богом. В її молитвах не було високих священних слів, які понаписували всевидящі мудрі пророки, але були її слова від душі і від того світу, який наповнював її з дитинства. Все в ньому було щире й чисте. Отак і жило в ній дві віри, яким вона віддавала себе як святому, очисному вогню. І цю щирість і чистоту своєї душі вона переливала у слова до Бога, який був найбільший і наймогутніший і в якого вона нічого для себе не просила, а просила лиш за людей і за свого сина — Степка. Змалечку його навчала своїй вірі і своїм молитвам. А коли підріс, зробила так, як те радив їй священик Оскольдового храму,— послала вчитися письма й мудрости до Болгарії. Там світився великий вогонь християнської вчености, який принесли колись слов'янству великі вчителі їхні — Кирило й Мефодій. Отак уже минуло п'ять літ. Час би й додому. Хоч і страшно Житяні думати про повернення в Київ — непевні времена нині настали в Києві. Зник священик, лютий Олег спалив Оскольдів храм, київські християни десь зачаїлись по закутках, бояться кари нового володаря. Хто заступиться за сина, що принесе в Київ таку страшну для цього находника християнську мудрість. Вітця свого Степко не знав. Житяна була ізгоєм із свого уличанського роду. Коли оселилась у Києві, набрела на церкву — слова Местивоя приворожили її. Чула в них велику гірку правду й утіху. Сина свого спрямувала до тої правди. Тепер чекала щоднини його повернення з Болгарії. Загубився Степко десь у дунайських землях, додому не поспішав. Мабуть, розуму набирається. Дивись, ще купцем стане. Чого б і ні? Він у неї до всього кмітливий і роботящий. Ще отроком був, а й стріху сам клав на хату, і крокви міцнив, бо їм дісталась стара пустка на київському Подолі, що стояла геть аж під бором. Люди давно покинули її. Ніякої роботи не боявся її хлопець, то хіба така людина може згинути? Або ще навчиться син писати й читати священні пергамени. Як те умів отець священик. Усе древо життя володаря випише — і про кривду, і про ганьбу, і про славу — як воно є в житті. Шанованим став би тоді її син в усьому Києві. Хай тоді її рід гризе свою душу, що послухав волхва і вигнав з дому її лада і її саму з дитиною. Але те все давно відійшло в минуле, стерлося роками. Якби тільки Степко повертався швидше! Хурчало колесо прялки, безконечно смикалась із куделі на гребені тонка сирова нитка — має надбати полотна на сорочку для себе і для сина. Хтось стукнув клямкою на сінешних дверях. В хатину зайшла Крушка. Мовчки вклонилась, витягла з-під поли сіряка буханець хліба і заплакала: — Житяно, сестро, допоможи... Ти, кажуть, знаєш чар-зілля... Веселинка наша... як у полоні, в того Свенельда клятого! Як павучище, її заплутав у свої сіті! Верни її додому, поможи їй... Жилава рука Житяни завмерла на гребені. Знає вона біду Веселинки! Та чи зуміє їй допомогти? Чи вистачить у неї, у Житяни, стільки сил, щоб розірвати оті павучі тенета варяжина? Але відмовляти людям у біді не можна. Так учила колись мати, коли водила на луг і показувала цілющі трави — там квіт, там лист, там корінь взяти, а коли все разом — душі й тілу допомога... — Сідай, сестро,— лагідно сказала Житяна.— Але такого я не знаю, щоб вирвати дівчину... Це ж не болість тіла... — А ти придумай щось, ти ж все умієш, я знаю. — Ні, не все. Звідки це взяла? — Як тобі сказати? Учора бачила сон. Ніби я йду і плачу за долю Веселинки, а чийсь голос мені так твердо мовить: проси Житяну, вона допоможе. Я не повірила. Але той голос повторив знову те саме. Каже: іди до Житяни, вона допоможе. Тільки добре проси, бо вона ще й сама не знає, що уміє те робити. Отаке прийшло у сні! І я прокинулась. Цілий день думала про це. І ось до тебе прийшла: ти можеш допомогти!.. Ти можеш, Житяно!.. Можеш! Житяні від тих палких слів стало так млосно, так жарко, ніби хтось війнув на неї гарячим розпеченим вітром. Чий же це голос чула Крушка? — Сестро, скажи, чий голос був — чоловіка чи жінки? Крушка на мить замислилась, розгублено глянула Житяні в обличчя, витерла кінчиком убруса пересохлі вуста. — Не згадаю... Не знаю... Але голос був дуже лагідний і... добрий... Повір! — Добре. Давай удвох сотворимо молитву до Всевишнього Бога і до неба священного... Хай воно почує нашу мольбу... Житяна стала на коліна, перехрестилася до східного кутка хатини і почала швидко і палко шепотіти свою молитву. Крушка й собі стала на коліна і простягла вгору руки... Невідомо, скільки минуло часу. Незчулася Крушка, як втома зів'ялила тіло. Чомусь було тихо-тихо, Над дахом зникли завивання, стогін і регіт крилатих сил. Щось втихомирене й добре опустилось над градом. А Житяна все молилась, все хилила чоло до землі. Крушка хотіла сказати їй, що її моління втихомирили розбурханий вітер,