По той бік мосту - Мері Лоусон
Його батько озирнувся, кинув трубки й підійшов, приклав долоню до чоловікової шиї збоку. Він похитав головою, а тоді підняв руку зі стиснутим кулаком і вдарив чоловіка в груди біля серця з такою силою, що Ієн аж підскочив.
– Тисни й далі. – Він іще раз перевірив пульс. – Не відпускай. Спробуємо ще раз.
І знову він ударив чоловіка, цього разу сильніше. Ієн відчув, як струснулося чоловікове тіло. Його власні руки, плечі й шию мало не судомило від напруження стояти в тій самій позі, але він заледве це помічав. Він увесь зосередився на тому, щоб силою волі примусити чоловіка вдихнути. Дихати – це так легко, він точно зміг би, якби спробував. Ієн зрозумів, що робить глибокі вдихи, щоб продемонструвати, як це легко.
Його батько ще раз перевірив пульс і похитав головою.
– Ще один, останній, раз.
Він знову вдарив чоловіка. Помацав пульс.
– Бідолаха, – сказав він. – Бідолаха.
Ієн не відривав від батька погляду. Він не міг у це повірити. Не може бути, що все скінчилося так швидко, так просто.
– Це кінець? – запитав Ґеррі Мойніган.
– Так. – Лікар зітхнув і відступив. – Можеш відпустити, Ієне. Це вже не допоможе.
Ієн опустив очі на чоловіка, який і досі лежав і дивився в стелю, який точно ось-ось моргне й нарешті зробить вдих.
– Можеш відпустити, – повторив батько. – Він помер. – Він підійшов до шафи під вікном, дістав простирадло, приніс його до столу й став розгортати. – Відпусти, Ієне, – сказав він лагідно. Ієн глянув на свої долоні, на пальці, які й далі тиснули на чоловіків пах. – Ну ж бо, – мовив батько.
Ієн примусив себе забрати руки. З рани витекла тонка цівка крові. Він відступив від столу, затиснувши зболені руки під пахвами, й дивився, як батько закрив чоловікові очі й накрив його простирадлом. Сержант Мойніган свистів крізь зуби, дивлячись на Джима Лайтфута. Ієнів батько підійшов до раковини й помив руки, тручи їх із зусиллям; обличчя його спохмурніло. Він узяв стільця з-під стіни й поставив його до світла.
– Ходи сядь, Джиме, – сказав він. – Час на тебе глянути. Зніми його кайданки, Ґеррі.
Сержант Мойніган похитав головою.
– Тепер на ньому висить звинувачення в убивстві.
– Він поранений. Зніми його кайданки, будь ласка, щоб я міг надати йому допомогу.
– Хай буде в кайданках. На ньому звинувачення в убивстві, я не хочу ризикувати.
– Я не збираюся сперечатися з тобою, Ґеррі. Я не лікую пацієнтів, у яких руки скуті за спиною.
Ієнові й досі не вірилося. Як швидко настав кінець – між одним видихом і вдихом. Він не міг цього осягнути. Він спостерігав за суперечкою між батьком і сержантом Мойніганом, але вона його зовсім не цікавила. Хай там як, а його батько візьме гору. Якимось віддаленим кутом свідомості він подумав, чи не вчилися вони разом у школі. Обидва приблизно одного віку. Напевно, в Струані мешкав не один десяток людей, що вчилися в школі з хлопчиком, який тепер був їхній лікар. Одного дня ви видряпуєте один одному очі на шкільному подвір’ї, а іншого ти слухняно кажеш: «А-а-а», щоб він міг глянути на твої гланди, або спускаєш штани, щоб він устромив голку тобі в гузно.
Ґеррі Мойніган порпався в задній кишені штанів. Він витягнув зв’язку ключів.
– Якщо втече – це буде на твоїй совісті, – сказав він категорично.
– Я беру на себе повну відповідальність, – відповів Ієнів батько. – Ходи сюди, Джиме.
Стілець стояв лише за кілька футів від столу, на якому лежав мертвий чоловік. Чи Джим уже усвідомив, що забрав його життя? Тепер ця фраза набула значення, якого не мала раніше. Забрати життя. Ієн дивився, як батько очистив довгу нерівну рану й почав її зашивати. «Це швидко», – сказав лікар Крістоферсон. Його шви були маленькі, точні, ідеально розміщені. Ієн знав, що він пишався своїми швами. Єдина його гордість. Шрами, що залишалися в його пацієнтів, були тонкими, блідими лініями, які зникали за кілька тижнів. Маючи лісорубний табір і тартак неподалік, він багато практикувався.
– Зателефонуй преподобному Томасові від мого імені, Ієне, – сказав він. – Повідом, що в нас тут померлий.
Ієн кивнув. Він вийшов у коридор і виконав доручення. А тоді повернувся в кабінет. Батько й далі накладав шви. Він підвів погляд. «Можеш іти, якщо хочеш», – сказав він.
Виходячи, Ієн помітив, що приніс за собою кров у коридор. Його відбитки злилися з кривавим слідом, що його той чоловік залишив, коли прибув. Життя, розлите по підлозі. Він зняв черевики й поставив їх біля стіни, акуратно, рядочком. А тоді піднявся до себе в кімнату. Його підручники з математики лежали розкладені на столі. Він сів і на якийсь час уперся в них поглядом. Вони здавалися йому колосально безглуздими. Десь об одинадцятій він почув, як під’їхала машина, а тоді голоси в коридорі. Тіло на ніч забирали в церкву.
Незадовго після того, як машина від’їхала, його батько пішов нагору й устромив голову в його двері.
– Ти тримаєшся? – запитав він.
– Звісно, – відповів Ієн, напівобернувшись на стільці.
– Не засиджуйся допізна.
– Не буду.
Його батько завагався.
– Ти сьогодні добре впорався.
– Дякую.
– Буває, що нічого не вдієш.
– Так.
Батько пішов униз, й Ієн чув, як він там ходив. Десь опівночі він ліг спати.
Ієн сидів за столом, думаючи про холодну реальність смерті. «Він помер», – сказав його батько. Однієї миті на столі лежав чоловік, а наступної – просто тіло. Вони навіть не знали його імені. Не знали, звідки він приїхав. Лісоруби прибували й відбували; багато з них тільки недавно перетнули кордон і майже не розмовляли англійською. Коли в одному місці зрубували досить дерев, табір переїжджав і починав спочатку. Чоловіки звідти мало бували в місті, крім як на вихідних, коли приходили напитися. Містяни вважали їх лайливими й свавільними. Їхня робота була небезпечна, куди небезпечніша, ніж на тартаку – там принаймні пилки стояли закріплені й не треба було працювати на жахливій висоті. Там не літали сталеві кабелі, на голову не падали сухі гілки, й раптові пориви вітру не спрямовували дерева в неправильному напрямку. Колоди на воді не перекочувалися й не притискали собою.
Чи розуміли лісоруби, як раптово їх може забрати смерть? Як вона може
