По той бік мосту - Мері Лоусон

Відтак на якийсь час запала мовчанка. Природа все ще була досить дика. Артур роздумував над тим, яка Німеччина чи хай які краї, де вони опиняться. Не така красива, як Канада, в цьому можна не сумніватися. Від цієї думки йому заболіло в грудях. Він уже відчув тугу за домом, а від’їхав тільки на якихось п’ятдесят миль.

Аж раптом вони опинилися в Норс-Беї, великому місті, куди більшому за Струан: скрізь будівлі, дороги повні легкових автомобілів, вантажівок, військових машин. Скрізь роїлося повно чоловіків і хлопців, сотні й сотні, здавалося Артурові, й усі хотіли піти в добровольці. Деякі наче вийшли просто з лісу – міцні на вигляд чолов’яги з бородами до живота й у такому вбранні, ніби вони вже пройшли кілька воєн. Напевно, звіролови, мисливці чи лісоруби; значна більшість – із рушницями, наче думали, що від них очікуватимуть, щоб вони прийшли зі свою зброєю. Для Артура було загадкою, як вони могли дізнатися новини так швидко, але вони були там. Він подумав, що не буде проти служити в одному підрозділі з декотрими – з деякими з них та індіанцями. Ті мали такий вигляд, наче вміли як слід за себе постояти й можна було не сумніватися, що вони збіса добре стріляють.

Тільки подумавши про це, він усвідомив, що на війні вбивають людей. Навіть його самого можуть убити. Ця ідея видалася йому кумедною. Лише кілька днів тому він стояв у шкільному спортзалі, думаючи, що ліпше померти, ніж там стояти, а тепер скидалось на те, що, може, Бог зловив його на слові. Однак він у це не вірив. Не міг уявити себе мертвим. Так само як не міг уявити, що когось уб’є, не міг уявити, як наставляє на когось рушницю, не кажучи вже, щоб тиснути на курок. Але, мабуть, можна буде просто стріляти вбік від них і сподіватися, що вони зроблять те ж саме для тебе.

На той момент вони вже припаркували вантажівку й стали в чергу, і доки Артур думав про все це, їх спрямовували, наче стадо худоби, люди ставили їм питання й заповнювали форми. Врешті Артур виявив, що стоїть біля великого намету в чому мати народила, а його оглядає якийсь старий чоловік у формі – як виявилося, лікар. Лікар ще багато про що його питав, про хвороби, на які він хворів, і подібні речі, багато на що Артур не міг нічого відповісти, й від цього й від сорому стояти там голяка він не міг зосередитися на тому, що той казав, тож лише за якийсь час збагнув, що його не беруть.

– Але ж чому? – запитав він ошелешено, коли нарешті це усвідомив. – Що зі мною негаразд?

– Плоскостопість. Стопи пласкі, мов млинці, – відповів лікар, шкрябаючи у формі. – У житті плоскіших стоп не бачив. – Він глянув на Артура. – Знаєш, кажуть, що армія маршує на животах? Брехня це, синку. Армія маршує на ногах, а твої ноги для цього непридатні. – Він відкинувся на спинку стільця й реготнув так, наче щойно дуже вдало пожартував, а тоді став шкрябати далі.

Артур опустив погляд і притиснув свої причандалля однією долонею, щоб вони не затуляли ноги. Його ступні й дійсно здавались пласкими, але що тут такого? Вони працювали. Він пройшов ними тисячі й тисячі миль по своїх полях, несучи мішки картоплі, снопи сіна, бушельні відра кукурудзи, а в армії вважають, що він не зможе носити гвинтівку й маленький наплічник через якісь поля в Європі?

– Вони не болять, – сказав він до лікаря. – Ніколи не боліли. Крім одного разу, коли брат кинув мені в ногу ножа.

– Іди додому, синку, – сказав лікар, не піднімаючи на нього очей. – Наступний, будь ласка.

Йому дали маленький значок, щоб почепити на лацкані, який давав би знати, що він непридатний для служби, а не боягуз. Але ніхто не знатиме, що він означає. Люди не стануть підходити й читати, що написано на значку, перш ніж скласти про тебе свою думку.

Мати пробачила йому. Коли дізналася, що його не взяли, вона відчула таке полегшення, що пробачила йому за намагання піти добровольцем. Батько мовчки сидів, хитаючи головою; Артур бачив, що в нього дрижать руки, але йому вже було байдуже. Джейк теж сидів за столом. Він уже одужав і шкутильгав по кухні. На думку Артура, він вважав, що те, що Артура не взяли через плоскостопість, це дуже смішно, враховуючи його власні травми, але принаймні він не осміхався. Просто слухав і нічого не казав.

– Артуре, ти спробував, – мовила його мати заспокійливо, повним співчуття голосом, рада, що він удома, в безпеці. – Ти зробив усе, що міг, щоб прислужитися своїй країні. Це все, що ти можеш зробити.

Її голос його роздратував. Викликав у нього бажання закричати на неї, чого він ніколи не робив. Тож він не піднімав голови й далі жував свою вечерю. Плоскостопість. Його переповнювало приниження й розчарування. Певна річ, усіх його друзів узяли. Як тоді, коли йому виповнилося шістнадцять і всі кинули школу, крім нього. Він був наче той жалюгідний чортів бичок, що назавжди застряг у загорожі, дивлячись, як решта стада бреде в бік зеленішої трави.

– Ти спробував, – повторила його мати. – З плоскостопістю нічого не вдієш, Артуре. Ти нічого не можеш зробити.

– Та певна річ, що може, – сказав батько. Він наче ожив після шоку і щось у його голосі – якась готовність, спротив, як у чоловіка, що збирається з силами для битви – примусило Артура завмерти, не донісши виделку до рота.

– Про що ти кажеш, Генрі? Його не взяли.

– Стільки хлопців, – сказав його батько. – Стільки хлопців. В Отто Лунца – всі троє підуть. А на фермі хто працюватиме? А в Джима Колінза – взяли обох. У Франка Лібовіца – так само. Для роботи в полі потрібні руки. Країні потрібна їжа. Армії потрібна їжа.

– Про що ти кажеш, Генрі? Артур спробував записатися. Він запропонував себе, а його не взяли. Більше він нічого не винен. Він вільний продовжувати освіту.

Артурів батько поклав виделку, кілька разів обтер долоні об сорочку, а тоді глянув на дружину з іншого боку столу.

– Артур не просиджуватиме штани в школі, доки інші хлопці воюють. Про це я кажу. Якщо він не може воювати, то працюватиме на фермі.

– Генрі, немає…– сказала його мати, але батько підняв руку й урвав її.

– Більше ніякої школи, – мовив він. – Таке моє