По той бік мосту - Мері Лоусон

читав містер Віллер. Він глянув на своїх слухачів, спортзал, повний дітей, вишикуваних за віком і зростом: наймолодші навсидячки на підлозі попереду, старші навстоячки позаду. Його обличчя було похмуре. «Сили зла», – повторив він. Може, йому подобалося, як це звучить, бо він повторив це знову, цього разу наче великими буквами. «СИЛИ ЗЛА!». Він почекав, доки слова відіб’ються від стін спортзалу. «І кожен придатний до служби чоловік, – він заговорив тихіше й повільно обвів поглядом слухачів, уже не читаючи, а виголошуючи свою власну промову, – кожен придатний до служби чоловік рватиметься піти захищати нашу батьківщину. Ті з вас, хто ще не доріс, не засмучуйтесь. – Він серйозно глянув на молодших дітей, що сиділи на підлозі біля його ніг. – Ваша черга ще настане. – Він підняв голову й усміхнувся до старших хлопців. – А ті з вас, хто вже достатньо дорослі, я знаю, будуть горді служити своїй країні, й робитимуть це з доблестю».

На цьому заняття в школі скінчилися. Артур зібрався був іти додому, але передумав і повернувся в Струан. Він вирішив, що коли інші хлопці почують новини, то, напевно, прийдуть у місто. Там уже було повно людей – Артур ще ніколи не бачив таких натовпів. Вони зібралися маленькими групками навколо ґанку поштового відділку й східців банку. Старші виглядали переважно занепокоєними й серйозними, молодші – збудженими. З півдесятка хлопців сміялися, вищали й зіштовхували один одного зі сходів аптеки. Доки Артур дивився, містер Філіпс, аптекар, вийшов і сказав, що в такий день негоже так поводитися.

Артур стояв трохи віддалік групи чоловіків біля відділку пошти. Вони казали, що все скінчиться за кілька тижнів, що той Гітлер просто приндиться. Артур слухав їх, схиливши голову, і виглядаючи Карла чи когось із решти компанії. Врешті він побачив, що Карл і Тед ідуть дорогою і рушив їм назустріч.

– Здоров! – гукнув Тед. – Ти чув, так?

– Ага.

– Ну й що думаєш? – сказав Карл. – Підеш воювати?

– Ага, – знову сказав Артур.

Він розумів, що це розв’яже всі проблеми. Він піде добровольцем, відбуде на війну, і навіть якщо та протриває лише кілька тижнів, мати вже більше не зможе відправити його знову в школу. Ніхто, навіть вона, не може відправити назад у школу людину, що вдягала військову форму. Він битиметься за свою країну. Це буде добра справа, щось, що переважить жахливі події літа.

Він не обговорив це з батьками. На той час, коли прийшов додому, вони вже дізналися новини, але якщо думка про те, що він може піти в армію, й промайнула в них, вони про це не сказали. Напевно, сподівалися, що йому це не спаде на гадку. Мама спробувала б його зупинити, та й батько, напевне, теж. Батько не схвалював війн. Він побував на останній і відтоді назавжди відчув до них огиду. Артур шкодував, що мав їх обманути, але інакшого виходу на бачив.

Він зустрівся з Карлом і Тедом та кількома іншими того ж дня після вечері. Карл чув, що групи набору добровольців їздили по Півночі, записуючи людей, але вони вирішили, що не стануть чекати. А що як така група й слухом не чула про Струан? Він не дуже великий, може, його навіть на карті немає. Певніше буде поїхати в Норс-Бей – саме туди їхали більшість чоловіків. Вони погодилися почекати кілька днів на випадок, якщо у «Спікері» щось наплутали й насправді ніякої війни немає, але вже за день стало ясно, що таки є.

Наступного ранку вони цілою компанією: Артур, Тед і Джуд Лібовіци, Карл і два Карлові старші брати, а також кілька хлопців з тартака та двоє індіанців із резервації вирушили всі разом. Артур пішов з дому в звичний час, так, наче в школу. Його проймав холодний піт від думки, що скажуть батьки, коли дізнаються, але на той час вороття вже не буде. Якщо записався, то все.

Артур так хвилювався через те, якою буде реакція його батьків, що тільки опинившись у глибині вантажівки – вони взяли стару машину Карлового батька, – почав думати про те, що це означатиме для них із практичного погляду. А тоді так пошкодував, що мало не вистрибнув. Як він може піти геть і залишити батька працювати на фермі самого, ще й у боргах по самі вуха? Але тоді він подумав, що їхніми краями й далі бродитимуть чоловіки, шукаючи роботи, і хоч батько не міг собі дозволити їм платити, багато з них були в такому відчаї, що не відмовлялися працювати за триразове харчування й ліжко в сараї. Та й хай там як, війна скінчиться за кілька тижнів, і він буде вільний працювати з батьком цілий день, кожен день до кінця свого життя, так що як не крути, все складається на краще.

Їм випав хороший день для такої поїздки. Теплий і сонячний. Вони всі покидали свої куртки на підлогу кузова, сиділи на них і дивилися, як проминають дерева, каміння й поля. Діставшись до Нью-Ліскерда, поїхали на південь, через Темагамі. Артур уже опинився далі від дому, ніж коли-небудь бував у своєму житті. Карл узяв великий мішок яблук, і вони сиділи й жували їх, обговорюючи, що буде далі. Вони вирішили, що всі підуть у піхоту. Тед сказав, що військово-морські сили йому не подобаються – а що як корабель потоплять? – а щодо повітряних сил, то й думати забудьте. Ніхто з них не вірив у ті парашути; вони всі мали чималенький досвід полювання й бачили, як підстрелена пташка каменем падає на землю. «Так на них мало не саме пір’я, – сказав Карл. – Вони ж нічо’ не важать. Подумайте, як швидко ми впадемо. Чорт, та ми зробимо таку яму, що й могилу копати не доведеться».

Вони трохи поговорили про війну, але ніхто до пуття не знав, у чому там була суть. Цей німецький хтось-то там, Гітлер, хоче захопити світ – це все, що вони знали. А потім запала незручна мовчанка, бо вони всі раптом пригадали, що в братів Лунців батьки з Німеччини. Аж тут Ґюнтер, найстарший, напевно, збагнув, чому всі мовчать, бо раптом розізлився й сказав, що вони такі самі канадці, як і решта хлопців у вантажівці, такі самі канадці, як і всі інші в цілій чортовій країні; вони тут народились і їхні батьки поблагословили їх іти битися за Канаду – не за Англію, зауважте, вони битимуться не за Англію, а за Канаду – і сказали взяти вантажівку, поїхати й записатися добровольцями, тож яких іще