Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі

співали вечорами. Щодо їхнього співу Діма Лордкіпанідзе якось поцікавився у наглядача, який жалівся, мовляв, чого ці баби голосять, потім начальник дає мені на горіхи. Діма Лордкіпанідзе детально випитав у наглядача все про співочих ув’язнених жінок. Наглядач знизав плечима, мовляв, з-поміж них хтось бухгалтер, хтось — продавець у магазині, і сказав, що його теж дивує, що вони так гарно співають. Тоді Діма Лордкіпанідзе ще ближче посунувся до наглядача і ще тихіше спитав:

— Якщо ці жінки співатимуть голосно, внизу почують?

— Де це — внизу?

— Там, де смертники.

— Та як вони почують у зачинених камерах?

— У коридорі ж почують?

— Якщо ті жінки співатимуть на повен голос, внизу в коридорі почують, мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Мабуть.

— Тепер послухай. Поважатимемо тебе, якщо виконаєш маленьке прохання.

— Тільки щоб я роботу не втратив…

— А робота у тебе дійсно така, що втратити її — злочин, але все ж послухай уважно.

— Ну, слухаю.

— Внизу, серед смертників, сидить Гега, актор.

— Так, знаю, по справі літака, решта також там.

— Решті ми не допоможемо, та й допомоги цієї більш за все потребує Гега, йому двадцять два чи двадцять три, малий ще хлопець.

— Так, знаю, я його і в кіно бачив.

— Бачиш, ти й кіно любиш, та скажи мені таке: коли того Гегу поведуть на розстріл, ти за який час знатимеш про це?

— Одразу й знатиму, на тому поверсі наглядачем — мій двоюрідний брат.

— Рідний чи далекий?

— Рідний.

— Тоді як його зберуться виводити, я теж одразу маю знати.

— Тільки щоб я роботу не втратив, у мене двоє маленьких дітей, хоча б знати, що ви збираєтесь робити.

— Нічого такого.

— Тільки щоб я не постраждав.

— Кажу ж — нічого такого.

— А все ж таки?

— Коли Гегу зберуться виводити, скажеш жінкам, щоб почали співати, якомога голосніше, найсильнішим голосом. Жінкам скажи, що це моє прохання задля Геги, а ще скажи, що його ведуть на розстріл.

Наглядач стояв і здивовано слухав цього дивного в’язня, який не був схожим на жодного з тих, кого він бачив тут і в інших в’язницях, де працював раніше…

Їх усіх розстріляли в один день, але спробували максимально приховати це. У трьох випадках це більш-менш їм вдалося, бо ченця і братів спеціально вивели з камер вдень, оскільки в цей час охорона поводиться більш невимушено, і на кінець вони відчинили двері камери, де сидів Гега.

Він стояв на ногах і все ж вірив, що цього не станеться, не знаючи, куди його ведуть; не знаючи, що у кінці коридору є кімната, де на нього чекав власний вирок. Під час ходи тим коридором Гега почув звуки пісні звідкись здаля, згори, та він подумав, що йому здалося, і навіть ледь помітно посміхнувся. А поверхом вище дійсно співали ув’язнені жінки, стоячи зовсім близько до дверей зачиненої камери, — голосно, плачучи, їхній голос, на відміну від Геги, добре чув Діма Лордкіпанідзе, який безжально бив двері власної камери скривавленим кулаком і кричав на всю в’язницю.

На голос Діми одразу відреагували інші в’язні, оскільки кілька секунд по тому кожен в’язень ортачальської в’язниці знав, що унизу, у підвалі, вели на розстріл людину. Кілька секунд по тому кожен поверх в’язниці разом, до зриву голосу вигукувала ім’я Геги, і, коли він наблизився до кінця коридору, вся тюрма вже так гула, що супроводжуючі його наглядачі стурбовано перезирнулися. Можливо, це дійсно було через поспіх або у радянській імперії справді щось гнило, оскільки після заходу до кімнати кат, що очікував на Гегу, згідно з інструкцією, вистрілив у засудженого ззаду, але куля не вилетіла. Для професійного вбивці це було такою несподіванкою, що той просто розгубився і захвилювався. А Гега, із невідомо звідки взятим спокоєм, повернувся до ката і з посмішкою мовив:

— Раніше ви хоча б могли вбивати людей, а зараз вже й цього не можете.

Вбивця вистрілив удруге, і раптом все скінчилося…

Батькам засуджених до страти офіційно нічого не повідомлялося щодо виконання вироку, але радянська влада мала ще більш підступні та жорстокі правила. Через кілька днів після третього жовтня родини смертників отримали квитанції й офіційне прохання сплатити за використані кулі для вбивства їх дітей. Ціна однієї кулі була три карбованці, але мати Геги змусили заплатити шість — і за кулю, яка застрягла, яка не вилетіла, або вилетіла, але кат просто вистрілив мимо, хоча повірити в це дуже важко, оскільки вони не промахувались і з більшої відстані, не те що з такої короткої, і саме це було історією всієї радянської імперії.

Тим же, хто виконував розстріли, за кожного вбитого в’язня додавали чотирнадцять карбованців до щомісячної зарплатні. Там, де смерть людини коштувала чотирнадцять карбованців, яку цінність могло мати життя.

Вони не є героями, і те, що вони зробили, усіма мовами називається злочином.

Тому:

Батьки і члени родин викрадачів літака, друзі і близькі ніколи не казали, що Гега та його друзі — невинні, що не мали відповідати за те, що скоїли.

Захоплення літака — повсюди злочин, і тим більше тоді, коли це призводить до жертв, викрадачі мають бути покарані.

Але:

Розстріл тих, хто нікого не вбив, такий само злочин, як і викрадення літака, а може й гірше.

Більше того:

Злочином є розстріл за спробу захоплення літака людини, якої взагалі не було в тому літаку. Як видно, неабияка жорстокість, проявлена до грузинського ченця з боку уряду, повністю змінила свідомість того охоронця, для якого чернець до розстрілу був духовним наставником у тбіліській в’язниці КДБ. Той охоронець покинув роботу в тюрмі й пішов працювати до монастиря, де так