Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі

2 листопада 1984 року почали обшук будинку. Поки шукали, батько з дочкою сиділи поруч, взявшись за руки, а опісля він так попрощався з Екою, аби та не злякалася. Потім чернець Теодоре так гордо підвівся, що на нього навіть не надягли наручників, і так і йшли позаду цієї вільної людини.

Через кілька днів після арешту ченця вони знову пішли до його будинку, де їх зустріла лише Ека, що здивовано дивилась на якихось чоловіків, які знову обшукали дім. Та дівчинка не злякалась, вона просто не зрозуміла, що ще шукають ці люди, які не посміхалися. Ека не злякалась, незважаючи на те що вона була не такою вже й дорослою. Її вже не називали Ека-ука, як тоді, коли вона була маленькою і ходила інколи на прогулянки з Сосо Церетелі. Ека любила друзів батька-хіпі, але він був для неї справжнім дивом — єдиний чернець на Землі, який носив джинси і якого вона любила до нестями.

Того дня їй згадалася батьківський капелюх з написом «one way». Вона нерухомо стояла й чекала, поки підуть незвані гості, і не поворухнулася би, якби один незваний гість не відкрив ту шухляду, де Ека зберігала вірші батька. Їх батько писав спеціально для неї, коли Ека була молодшою, настільки маленькою, що перед сном просила розповісти казочку. І батько розповідав перед сном якусь казку своїй дочці, але інколи Ека просила і вірші, і батько придумував їх, поки дочка не виросла. Коли вона стала дорослішою, то навчилася писати і почала ходити до школи, а вірші батька записала великими, старанно виведеними літерами у той зошит, який зараз гортав незнайомий чоловік. Потім закрив, знову погортав і звернувся із запитанням до начальника:

— З цим що робити?

— Що там?

— Вірші.

— Чиї?

— Не знаю чиї.

— Подивися і зрозумієш, хоча що ти зрозумієш, неси сюди!

Той чоловік все ж зазирнув туди, навіть зібрався читати, але відчув страшний укус на зап’ясті й випустив зошит з руки. Зошит, що впав на підлогу, швидко підняла маленька Ека, притисла до себе і позадкувала до стіни.

Той чоловік спочатку вражено подивився на своє зап’ястя, а потім звернув увагу на Еку.

— Твого ж батька, терориста! — вицідив він крізь стиснуті зуби і рушив у бік дитини, та начальник одразу зрозумів, що забирати у Еки той зошит не можна.

Він сам зупинив свого підлеглого і спокійно спитав:

— Там лише вірші були?

— А я знаю? Все вірші, мабуть, ним написані.

— Ти по змісту здогадався?

— Змісту не знаю, та було схоже на дитячу руку.

— Ви вже закінчили?

Зараз начальник звертався до решти і, не дочекавшись їхньої відповіді, наказав іти, і, давши знак рукою, вийшов з будинку. Решта пішла за ним.

Ека підійшла швидкими кроками до вікна, відсунула фіранку і подивилась у вікно. Чужі чоловіки сідали до автівки, і вона ще трошки постояла біля вікна. Коли машина завернула за ріг вулиці, Ека остаточно впевнилась, що непрошені гості справді поїхали і відкрила ту шухляду, де вона хотіла знайти інший зошит — нотний. Звідки ті незвані гості могли знати, що чернець, у чийому будинку шукали зброю, писав і музику. Батьківську музику Ека-ука вивчала напам’ять, а потім записувала ноти з голови.

Потім вона взяла той нотний зошит разом із віршами, схопила лопатку і вийшла до заднього подвір’я. Спочатку озирнулася, чи ніхто не дивиться, а потім почала копати землю. Викопана яма не була великою — у неї якраз вмістилися музика та вірші.

Радянський уряд виявився більш жорстоким, ніж очікувалося. Пропаганда була такою нещадною, що після арешту батька з Екою навіть поруч ніхто не сідав. Вона сама сиділа за шкільною партою, як дитина ворога, і все одно намагалася не сердитися. А після судового вироку чотирнадцятирічна дівчинка написала листа тогочасному першому секретарю грузинського ЦК, попрохавши лишити батька живим. І коли зрозуміла, що відповіді ніколи не отримає, сама пішла за відповіддю. Вона її шукала всюди, де міг би бути засуджений на смерть батько, про якого казали, що його все ж не розстріляли як не зовсім винного, а тримають десь у Сибіру, на Уралі, на Далекому Сході.

Сьогоднішнім грузинським тинейджерам, мабуть, важко буде повірити, що дівчина їхнього віку протягом кількох років самотужки шукала рідного батька у дальніх таборах, оскільки мати її теж була в ув’язненні, хоча вона не знала за що.

Не лише молодим грузинам, а й старшим за віком (і не лише зараз) завжди буде важко повірити у те, що спромоглася зробити Ека Чихладзе, але для любові не існує неможливого. Вона сильно, дуже сильно любила батька, життя без якого втратило сенс, і саме так було написано у тому листі.

Було написано і те, що Ека не знає причин розлучення своїх батьків, але знала, як вони познайомились у дворі старої кіностудії.

Тоді чернець Теодоре був лише Темуром Чихладзе — вельми освіченим хлопцем із зеленими очима, який дуже подобався дівчатам, та йому сподобалась саме та дівчина, якій він після шлюбу подарував Еку-уку.

Тоді Темура Чихладзе знімали у грузинському художньому кіно, який називався «Смерть філателіста», і зйомки проходили у Сарпі. За триста метрів від Сарпі починалась Туреччина, але якщо який-небудь лаз із Сарпі хотів побачити двоюрідного родича у сусідньому селі, він мав подолати тисячі кілометрів. Спочатку він мусив поїхати до Москви і після кількамісячного очікування, якщо росіяни дадуть дозвіл на поїздку до Туреччини, з Москви мав потрапити до Стамбула, звідки їхав до чорноморського узбережжя до того будинку, який добре видно з його власного балкона. Хоча те, що рядового радянського громадянина ніхто не відпустить до капіталістичної Туреччини, і так знав кожен лаз із самого народження у Радянському Союзі. Так і віталися з сусідом чи родичем по той бік кордону — здалеку, помахом руки.

Теймураз Чихладзе одразу після прибуття