Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі

— Це я тебе слухаю.

— Мені нема чого вам казати.

— Але, мабуть, маєш прохання.

— Що ви маєте на увазі?

— Твоїх синів, звичайно.

— Я не можу нічого просити щодо моїх синів.

— Чому, в тебе немає надії на наше милосердя?

— Я не маю права просити у вас життя лише своїх дітей, інші винні не більше, ніж мої сини.

— Тобто ти просиш мене змінити вирок для усіх?

— Якщо ви викликали мене для цього, то так. Я не можу просити порятунку лише для свого сина, це не виправдає мене перед батьками інших, які не знають вас особисто і не потраплять сюди для порятунку власних дітей, як я…

— У них інша ситуація.

— Зараз ми всі в одній ситуації.

— Але для обох синів такого вироку ще не виносили, ті втратять одну дитину, ти ж — обох, якщо не пробачать…

— Хто має пробачити?

— Москва.

– Є шанс?

— Ми робимо все, що від нас залежить, але дуже часто вони приймають рішення, нічого у нас не питаючи. Якби вирішував я, ти ж знаєш…

— Знаю, — сказав пан Важа, незважаючи на те що насправді не знав, що зробив би цей чоловік, якби вирішив змінити вирок, і певний час вони обидва мовчали. Пан Важа не сказав правди Шеварднадзе тому, що ще існувала надія врятувати синів, і мовчання порушив знову секретар ЦК:

— Шанс зміни вироку для всіх дуже малий, та я все ж зможу врятувати тобі одного сина. Стільки років знаємо один одного, і до цього ти ніколи нічого в мене не просив.

— Я й цього не просив.

— Тому я й хочу врятувати одного з братів, я вже розмовляв із Москвою з цього приводу…

— Як?

— Вирок, мабуть, замінять тому, хто більше на це заслуговує…

Пан Важа підвівся на ноги й хотів щось сказати, але несподівано пересохло в горлі, і він так нічого і не сказав. Шеварднадзе подумав, що гість хоче подякувати секретарю ЦК, і жестом зазначив — мовляв, не варто. Пан Важа знов марно спробував щось сказати і повільно рушив до дверей. Коли він відчинив двері, секретар ЦК підвівся, близько підійшов до пана Важі і майже пошепки, по-свійськи спитав:

— То кого б ти вибрав?

Пан Важа зрозумів, що прямо зараз, ось тут він міг померти, якщо Шеварднадзе скаже йому ще що-небудь, і він гримнув дверима. Гримнув і пішов.

Причина створення цієї легенди зрозуміла, однак конкретний її автор лишається невідомим.

Після винесення вироку Тіну, вже як засудженого в’язня, мали перевести до жіночої колонії, решту — до колоній для засуджених до смерті, у підземелля найстарішої в’язниці Ортачали. До того лишалася рівно одна ніч у в’язниці КДБ, коли чернець попросив того охоронця, якому подарував Євангеліє від Іоанна, виконати останнє бажання:

— Від завтра ти мене більше не побачиш, мене переведуть.

— Знаю.

— До засуджених до страти.

— Знаю.

— Очікувати розстрілу.

— Знаю.

— Вони ж кожного останнє бажання виконують?

— Скажіть мені, я спробую.

— Ти знаєш, у якій сидить Гега?

— Так.

— А Тіна?

— Камеру тієї дівчини теж знаю.

— Можеш показати їм одне одного?

— Цієї ночі?

— Це остання ніч, вони більше ніколи не побачаться. Це і є моє останнє прохання.

— Жіночий поверх — не моя територія, та й без ключів мені це не вдасться.

— Кохання відчиняє усі двері…

— Коли ми поговоримо про ту книгу, отче?

— Після того, як ти відчиниш перші двері кохання. Вони тут, поверхом вище…

— Ще багато таких дверей мене чекає?

— Багато, але деякі ти відчиниш із легкістю.

— Перші двері все ж завжди найважчі, так, отче?

— Скільки вже хочу спитати тебе про те, як ти сюди потрапив працювати, і все забуваю. Все дивуюсь і забуваю…

— Про це я вам, отче, розкажу, коли повернусь. Охоронець поглянув на годинник, посміхнувся до ченця і спокійно, дуже спокійно, сказав йому:

— Тоді я прямо зараз і піду, здається, чудовий час.

— Час завжди однаковий, — сказав чернець більше до себе й перехрестив охоронника, який вже рушив.

Той знову глянув на годинник на руці під світлом ліхтаря, що висів у коридорі й пішов швидше. Швидко пройшов коридор і повернув праворуч, піднявся сходами, гучно поклав на стіл перед своїм безпосереднім керівником, який задрімав, Євангеліє від Іоанна.

— Це що? — спитав начальник й поглянув на обкладинку.

— Це книжка.

— Бачу, що книжка.

— Забрав у в’язня.

– Їм що, хлопче, молитва допоможе? Дід мій дияконом був, і нічого, все стояв у церкві та молився, зараз лежить на подвір’ї тієї церкви на краю села… Став би хоча б тим, ким я, а то у місті всього двічі був.

— Начальнику, мені потрібен ключ від загальної, в’язня треба завести, у нього розлад шлунку, з ним все ясно — до ранку працювати не зможе.

— Що за в’язень?

— Прізвища не пам’ятаю, сидить за справу з консервами.

— Твій в’язень?

— Так, мій.

— То чим ви його таким нагодували?

— Його ж консервами.

Начальник щиро засміявся і витягнув ключі з шухляди стола.

— Хай швидко там, вже ніч, ти ж знаєш, що за правилами не можна.

— Але якщо з ним щось станеться, звинуватять нас, і буде ще гірше.