Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
Вона затямила собі, як треба грати в «театрі». Хотіла швидко забути обличчя англійського службовця, але він був тут, керуючи її уявою.
— Мої очі дивляться в твої очі, й, можливо, я запитую сама себе: «Здається, я вже десь його бачила?» Або, може, я дивлюся неуважно. Або, може, мене змагає страх здатися антипатичною, можливо, ти мене знаєш, я даю тобі нагоду засумніватися на кілька секунд, перш ніж дійти висновку, що ти не помилився або помилився.
А може, мені хочеться найпростішої речі у світі — зустріти чоловіка. Можливо, я втікаю від кохання, яке примусило, мене страждати. Можливо, хочу помститися за зраду, про яку щойно довідалася, й вирішила піти на станцію в пошуках якогось незнайомця. Можливо, хочу стати твоєю повією лише на одну ніч, аби тільки зробити щось відмінне у своєму остогидлому житті. А може, я повія справжня, яка прийшла сюди в пошуках роботи.
Запала коротка мовчанка; увага Марії несподівано перекинулася на інше. Вона знову була в тому готелі: приниження — «жовте», «червоне», біль і багато втіхи.
Усе це перемішалося з її душею в такий спосіб, що їй це не подобалося.
Ральф це помітив і спробував знову виштовхати її на станцію, де вона чекає поїзда.
— При цій зустрічі ти мене жадаєш теж?
— Не знаю. Ми не розмовляємо, а тому зрозуміти це важко.
Ще кілька секунд розпорошеної уваги. Хай там як, а думка про «театр» допомогла їй багато; сприяла появі справжнього персонажа, усунула багатьох фальшивих персон, які живуть усередині нас.
— Але головне, що я не відводжу погляду, і ти не знаєш, як тобі бути. Чи підійти до мене? Чи я тебе відштовхну? Чи покличу поліцая? Чи, може, запрошу на каву?
— Я повертаюся з Мюнхена, — сказав Ральф Гарт, і голос його прозвучав зовсім інакше, так ніби вони справді вперше зустрілися. — Думаю про колекцію картин із сексуальними персонажами. Всі вони в масках, аби ніколи не пережити справжньої зустрічі.
Він знав, що таке «театр». Мілан сказав, що він теж «клієнт винятковий». Для неї пролунав сигнал тривоги, але вона потребувала часу, щоб подумати.
— Директор музею мені сказав: «На що ви маєте намір оперти свою роботу?» Я йому відповів: «На жінок, які почувають себе вільними, а тому можуть віддаватися за гроші». Він мені зауважив: «Це не пройде, ми називаємо таких жінок повіями». Я відказав: «Гаразд, я згоден, що вони повії, але я хочу дослідити їхню історію і зроблю щось інтелектуальніше, щось більше до смаку родинам, які відвідують ваш музей. Усе залежить від культури, чи не так? Від того, щоб художник зумів зобразити в приємній манері те, що не так легко перетравити». Але директор правив своєї: «Але секс уже не табу. Це річ настільки вивчена, що вам нелегко буде виявити щось нове в цій темі». Я йому відповів: «А ви знаєте, звідки приходить сексуальне бажання?» «Від інстинкту», — відповів директор. «Атож, від інстинкту, — підтвердив я, — але про це відомо всьому світові. Як можна зробити добру виставку, якщо ми говоримо лише про науку? Я хочу розповісти про те, як людина пояснює цей потяг. Як, наприклад, розповів би про це філософ». Директор попросив мене навести приклад. Я сказав, що коли поїду зворотним поїздом додому і якась жінка на мене подивиться, я заговорю до неї; я скажу їй, що позаяк ми зовсім незнайомі, ми можемо дозволити собі зробити все, про що мріяли, втілити в життя всі наші фантазії, а потім розійтися по своїх домівках, повернутися до наших дружин і наших чоловіків, щоби більше ніколи не зустрічатися. А потім на цій станції я побачив тебе.
— Твоя історія така цікава, що вбиває жадання.
Ральф Гарт засміявся й погодився. Вино закінчилося, й він пішов на кухню взяти нову карафу, а вона дивилася на вогонь, уже знаючи, яким буде наступний крок, і водночас утішаючись затишною атмосферою цього дому, забуваючи про службовця англійської фірми, готова віддатися подальшому плину подій.
Ральф наповнив два келихи.
— Просто з цікавості, як закінчилася та твоя історія з директором?
— Я процитував йому Платона, оскільки переді мною був інтелектуал. Згідно з ним, на початку творіння чоловіків і жінок не було, як сьогодні; було одне створіння, досить низеньке, з тілом і грудьми, але його голова мала два обличчя, що дивилися в протилежні боки. Так ніби дві істоти були склеєні спинами й утворювали одну з різними статевими органами, з чотирма ногами й чотирма руками. Проте грецькі боги були заздрісними й побачили, що одна істота, яка мала чотири руки, працювала більше, що два спрямовані в протилежні боки обличчя завжди пильнували й на ту істоту не можна було по-зрадницькому напасти ззаду, чотири ноги не потребували стільки зусиль для того, щоб стояти або йти протягом тривалого часу. А найнебезпечнішим було те, що така істота мала протилежні статеві органи і їй не треба було шукати когось іншого для того, щоб продовжити свій рід на землі. І сказав тоді Зевс, верховний володар Олімпу: «Я знаю, як зробити так, щоб ці смертні втратили свою силу». І метнув блискавку, що розітнула земну істрту навпіл, створивши в такий спосіб чоловіка та жінку. Це значно побільшило населення світу й водночас збило з пантелику та ослабило тих, хто в ньому жив, — бо тепер їм доводилося шукати свою втрачену половину, притискатися до неї знову й у цих обіймах віднаходити стародавню силу, спроможність уникнути зрадливого удару в спину, спроможність долати великі відстані та витримувати стомливу працю. Обійми, в яких два тіла знову зливаються в одне, ми й називаємо сексом.
— Ця історія правдива?
— Так вважає Платон, давньогрецький філософ.
Марія дивилася на нього зачарованим поглядом, і спогади про минулу ніч розвіялись остаточно. Вона бачила перед собою чоловіка, з якого променилося те саме «світло», що його він побачив у ній, і який розповідав цю незвичайну історію з великим ентузіазмом, причому його очі світилися тепер не жаданням, а веселістю.
— Можна попросити тебе про одну річ?
Ральф відповів, що вона може просити все що завгодно.
— Можна пояснити, чому, після того як боги розділили на дві істоти створіння з чотирма ногами, деякі з цих істот вирішили, що обійми можна сприймати як звичайнісіньку річ, як таку собі діяльність, нічим не відмінну від інших,