Знедолені - Віктор Гюго

Мадлен промовчав.

— Що буде холодно й може полити дощ? — провадив дядечко Скофлер.

Мадлен підвів голову і сказав:

— Тильбюрі й кінь мають стояти біля моїх дверей завтра о пів на п’яту ранку.

— Домовилися, — відповів Скофлер. І з удавано байдужим виглядом запитав: — Але ж ви досі не сказали, куди їдете. Куди ви зібралися, пане мер?

Від самого початку розмови фламандець тільки про це й думав, але чомусь не наважувався спитати.

— У вашого коня міцні передні ноги? — поцікавився Мадлен.

— Атож, пане мер. Тільки ви його трохи притримуйте на спусках. Там багато спусків, куди ви їдете?

— Не забудьте: рівно о пів на п’яту біля моїх дверей, — сказав Мадлен і вийшов.

Фламандець залишився ні в сих ні в тих, як він потім сам розповідав.

Через дві-три хвилини двері відчинились. Це був знову мер.

— Добродію Скофлер, в яку суму оцінюєте ви коня й тильбюрі, що їх даєте мені в найми? — запитав він.

— А ви що, хочете їх у мене купити?

— Ні, але про всяк випадок я хочу забезпечити вам їхню вартість. Коли я повернуся, ви віддасте мені гроші. То скільки, ви вважаєте, коштує ваш кабріолет і кінь?

— П’ятсот франків, пане мер.

— Ось гроші.

Мадлен поклав на стіл банкноту й вийшов.

Фламандець покликав дружину, розповів їй про все, і вони стали вгадувати, куди поїде мер. «У Париж», — сказала жінка. «Не думаю», — відповів чоловік. Мадлен забув на каміні аркуш зі своїми цифрами. Фламандець заходився вивчати їх. «П’ять, шість і вісім з половиною?» — Раптом він обернувся до жінки. — Я знаю, куди він їде! Від нашого міста п’ять льє до Едена, шість — від Едена до Сен-Поля й вісім із половиною від Сен-Поля до Арраса. Він їде в Аррас.

Тим часом Мадлен повернувся додому.

Він піднявся у своє помешкання, й уже о пів на дев’яту в нього погасло світло. Воротарка фабрики, яка була також служницею Мадлена, сказала касирові, коли той ішов до себе:

— Чи пан мер не захворів? Вигляд у нього був якийсь дивний.

Касир мешкав якраз під кімнатою Мадлена. Він не звернув уваги на слова воротарки і спокійно собі заснув. Близько півночі він раптом прокинувся: крізь сон йому почувся шум над головою. Він став дослухатися. То було шарудіння кроків — нагорі хтось ходив. Касир прислухався уважніше й упізнав ходу пана Мадлена. Через мить він почув скрип, так мовби відчинили й зачинили дверцята шафи. Знову зашаруділи кроки. Касир зовсім прокинувся і крізь шибку побачив на стіні протилежного дому червонястий відблиск освітленого вікна. Це явно було вікно Мадленової кімнати. Відблиск тремтів, наче в кімнаті горіло полум’я. Тінь від рами не вимальовувалась, отже, вікно, незважаючи на зимовий холод, було розчахнуте навстіж. Касир заснув. За годину або дві він знову прокинувся. Ті самі кроки розмірено шаруділи над його головою.

Відблиск на стіні виднівся й тепер, але вже блідий і нерухомий, як від лампи або свічки. Вікно лишалося розчинене, мабуть, воно й не зачинялось.

3. Буря в душі

Читач, безперечно, здогадався, що Мадлен був не хто інший, як Жан Вальжан.

Ми вже знаємо, що після пригоди з малим Жерве він різко перемінився і став тією людиною, яку хотів зробити з нього єпископ. Це була навіть не переміна, а цілковите перетворення.

Йому пощастило зникнути, він продав єпископове срібло, залишивши собі тільки свічники на згадку, він ходив від міста до міста, перетнув Францію, прийшов у Монтрей-Приморський, зробив те, що ми вже знаємо, зумів стати невидимим, і відтоді, влаштувавшись у Монтреї-Приморському, щасливий усвідомлювати, що друга половина його життя спокутує першу, він мав перед собою тільки дві мети: приховати своє справжнє ім’я і жити як праведник. Тобто відійти від людей і повернутись до Бога.

Ці дві мети так тісно переплітались у свідомості Жана Вальжана, що часто зливалися в одну. Вони визначали всі його найдрібніші вчинки, радячи йому робити одне й те саме: триматися в тіні, бути простим і добрим. Іноді, одначе, вони вступали між собою в суперечність. У таких випадках, як ми бачили, чоловік, відомий у Монтреї-Приморському та всій окрузі як пан Мадлен, не вагався принести свою безпеку в жертву своїй доброчесності. Саме тому, всупереч будь-якій обачливості, він зберігав єпископові свічники, носив по ньому жалобу, розпитував усіх малих савоярів, що проходили через місто, наводив довідки про своїх родичів у Фаверолі і врятував життя старому Фошлеванові, незважаючи на підступні натяки Жавера.

Одначе ніколи досі дві мети, які визначили життя бідолашного чоловіка, про чиє страдницьке життя ми розповідаємо, не вступали між собою в таку непримиренну боротьбу. В ту саму мить, коли з Жаверових уст прозвучало ім’я, що його він глибоко поховав у своїй свідомості, йому аж голова пішла обертом; вражений зловісним лукавством долі, він схилився перед нею, як хилиться дуб під натиском вітру. Коли він слухав Жавера, першою його думкою було негайно піти й виказати себе, визволити того Шанматьє з в’язниці й сісти туди самому. Це відчуття було таке гостре, немов його різонули ножем, потім воно минуло, і він сказав собі: «Побачимо!» Він придушив у собі перший порив великодушного героїзму.

Решту дня він був зовні спокійний, але в його душі все перемішалось і переплуталось; він нічого ясно не усвідомлював, крім того, що йому завдано страшного удару. Він, як завжди, пішов навідати Фантіну й посидів біля її ліжка довше, невиразно передчуваючи, що йому доведеться на деякий час відлучитися, поїхати в Аррас; ще не зважившись на цю поїздку, він сказав собі, що, будучи поза всякою підозрою, може спокійно з’явитися на суді, отож і найняв у Скофлера тильбюрі — про всяк випадок.

Він повечеряв зі смаком.

Повернувшись додому, він спробував зібратися з думками. Він розглянув становище з усіх боків — і почув себе в такій безвиході, що підвівся зі стільця й зачинив двері на засув. Він забарикадувався проти чогось.

Через мить він погасив свічку — хотів сховатися в пітьмі.

Від кого?

Та дарма! Те, від чого він замикався і ховався в темряві, таки увійшло і пильно дивилось на нього. То була його совість.

Його совість або, іншими словами, — Бог.

Одначе в першу мить йому пощастило одурити себе: замкнувши засув, він почув себе в безпеці; погасивши свічку, повірив, що став невидимий. Потроху він заспокоївся. Поставив лікті на стіл, схилив голову на руки і став думати в темряві.

«Що зі мною? Чи я, бува, не марю? Чи справді я бачив