Знедолені - Віктор Гюго
— Пане мер, я не можу на це погодитися, — спокійно заперечив Жавер. І, весь зосереджений на одній думці, провадив: — Я зовсім не перебільшую. Ось мої міркування. Я вас несправедливо підозрював. Це пусте. Така наша служба — підозрювати. Але в нападі гніву я, не маючи жодного доказу, доніс на вас як на каторжника — на вас, на людину шановану, на мера, на урядовця! Це дуже серйозна провина. У вашій особі я образив владу — будучи її охоронцем. Якби таке вчинив хтось із моїх підлеглих, я оголосив би його негідним служити в поліції і вигнав би зі служби. Зачекайте, пане мер, іще кілька слів! Я часто виявляв суворість. До інших. Це було справедливо. Чи повинен я вирізняти себе з-поміж інших? Ні, не повинен. Пане мер, я не хочу, щоб ви ставилися до мене по-доброму, ваша доброта попсувала мені чимало крові, коли ви виявляли її до інших. Доброта, яка надає перевагу повії перед шанованим городянином, а поліційному наглядачеві перед мером — це, на мою думку, кепська доброта. Вона розхитує підвалини суспільства. Добрим бути легко, куди важче — бути справедливим. Якби ви виявилися тим, за кого я вас вважав, я не був би добрим до вас — о, ви побачили б! А тепер завинив я, і в інтересах суспільства, якому я служив, мене слід вигнати. Пане мер, я вимагаю, щоб поліційного наглядача Жавера звільнили зі служби.
Усе це Жавер виголосив покірливим, гордим, розпачливим і переконаним тоном, що надавало якоїсь похмурої величі цьому дивному в своїй бездоганній чесності чоловікові.
— Побачимо, — сказав Мадлен і подав Жаверові руку.
Жавер відступив і суворо мовив:
— Пробачте, пане мер, але це неприпустимо. Мер не подає руки шпигові.
І крізь зуби додав:
— Авжеж, шпигові. Відтоді як я зловжив даною мені владою, я перетворився на нікчемного шпига.
Відтак він шанобливо вклонився і рушив до виходу.
У дверях обернувся і, не підводячи погляду, сказав:
— Пане мер, я виконуватиму свої обов’язки, поки мене не замінять.
Жавер вийшов. Мадлен поринув у глибоку задуму, слухаючи, як стихають у коридорі тверді й упевнені кроки.
Книга шоста
Справа Шанмантьє
1. Сестра Симпліція
Незабаром після відвідин Жавера, десь ополудні, пан Мадлен, як і звичайно, прийшов провідати Фантіну.
Перш ніж зайти до її палати, він покликав сестру Симпліцію.
Лікарню обслуговували дві черниці: одну звали сестра Перпетуя, другу — сестра Симпліція.
Тут важливо підкреслити одну річ. Усім було відомо, що сестра Симпліція жодного разу в своєму житті не сказала неправди. Кожна людина, нехай яка порядна й чесна, здатна на дрібну невинну брехню. Але сестра Симпліція вважала, що невинної брехні не існує в природі. Будь-яка неправда — це лик сатани. Так вона думала. Постригшись у черниці, вона свідомо взяла ім’я Симпліція. Адже свята Симпліція дала відтяти собі обидві руки, не бажаючи сказати неправду. Якби вона збрехала, що народилася в Сегесті, — це врятувало б її. Але праведниця була родом із Сіракуз — так вона й сказала.
Сестра Симпліція вподобала Фантіну, певне, відчувши в ній приховану доброчесність, і взяла майже виключно на себе обов’язок доглядати її.
Мадлен відвів сестру вбік і з дивними нотками в голосі, про що вона згадала пізніше, попросив її подбати про Фантіну.
Потім Мадлен підійшов до хворої.
Фантіна щодня чекала пана Мадлена, як чекають сонячний промінь. Вона казала сестрам: «Я тільки тоді й живу, коли приходить пан мер». У той день, побачивши Мадлена, вона відразу спитала:
— А Козетта?
Він усміхаючись відповів:
— Скоро.
Пан Мадлен був із Фантіною такий, як і завжди. Правда, на превелику радість хворої, він сидів біля неї цілу годину, а не півгодини, як звичайно. Він зробив тисячу розпоряджень, щоб хворій нічого не бракувало. Хтось помітив, як на мить його обличчя заволоклося тінню. Але це пояснювалося просто, бо знали, що лікар прошепотів йому на вухо: «Їй дуже погіршало».
Потім Мадлен пішов до мерії, і службовець контори бачив, що він довго розглядав мапу доріг Франції, яка висіла у нього в кабінеті, а тоді записав на папірці якісь цифри.
2. Проникливість дядечка Скофлера
З мерії Мадлен попрямував на околицю міста до одного фламандця на прізвище Скофлер, який давав у найми коней і кабріолети.
Коли з’явився мер, Скофлер саме лагодив збрую.
— Хазяїне, у вас знайдеться добрий кінь? — запитав Мадлен.
— Усі мої коні добрі, пане мер. Що, по-вашому, означає «добрий кінь»?
— Такий, що за день пробіжить двадцять льє.
— Двадцять льє! — вигукнув фламандець.
— Так.
— Запряжений у кабріолет?
— Звичайно.
– І скільки він відпочиватиме після такої дороги?
— Може статися, що йому доведеться вирушити в путь уже наступного дня.
– І пробігти ту саму відстань?
— Так.
— Прокляття! А там справді буде двадцять льє?
Мадлен дістав із кишені папірець, на якому він записав кілька цифр, і показав їх фламандцеві. То були цифри 5, 6, 81/2.
— Погляньте-но, — сказав він. — У сумі буде дев’ятнадцять із половиною, тобто майже двадцять льє, коли округлити.
— Пане мер, — сказав фламандець, — я маю те, що вам треба. Мого білого коника. Ви, певне, бачили, як він біжить. Його хотіли були привчити до сідла. Де там! Він хвицався і скидав усіх на землю. Не знали, що й робити з ним. Тоді я купив його і став запрягати в кабріолет. Цього він якраз і хотів. Не треба було взагалі сідати йому на спину. Сідла він не терпить. У кожного свої вподобання; один воліє тягти, інший — носити.
– І він пробіжить двадцять льє?
— Пробіжить! І менше, ніж за вісім годин… Але за кількох умов.
— Яких саме?
— По-перше, напівдорозі ви дасте йому годину перепочити; він має поїсти, і треба постояти біля нього, поки він їстиме, щоб конюх не поцупив його овес. Бо я помітив, що в заїздах конюхи пропивають більше вівса, ніж з’їдають коні.
— Гаразд.
— По-друге… Ви вмієте правувати конем, пане мер?
— Умію.
— Отже, друга умова: ви поїдете сам-один і без багажу, щоб не перевантажувати коня.
— Я згоден.
— Я візьму з вас по тридцять франків за добу. Враховуючи дні простою. Корм коневі — за ваш рахунок.
Мадлен поклав на стіл три наполеондори.
— Ось вам плата за два дні вперед, — сказав він. — Я згоден.
– І ще одне: для такої подорожі кабріолет буде заважкий. Доведеться вам, пане мер, погодитися на маленький тильбюрі.
— Я згоден.
— Він легенький, але відкритий.
— Мені байдуже.
— Ви не забули, що
