Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Так, так, звичайно, так, мій високий владарю, — відповіла вона — й сама не почула свого голосу, бо прислухалась до тріску гілля, що все тихішав і врешті завмер. Вона зітхнула з полегкістю.

Анрі не згірше за неї знав, хто то відійшов.

— Яке солодке зітхання! Яка промовиста блідість! Не відмагайтесь: ви дожидали тут мене. Хіба ж могли ми не зустрітись! Хіба ми не з тих вічних коханців, що не помітили б, якби й світ довкола них запався? Як Абеляр і Елоїза[28], як Єлена й Паріс.

Вона дуже боялася, щоб йому не спало на думку, що він тут не Паріс, а Менелай. І все ж не могла стримати сміху; іронічно глянула на нього з-під крислатого капелюха й сказала:

— Мені холодно, ходімо вже.

Він узяв Габрієль за кінчики пальців, підняв її руку й повів садовими сходами, через сонне подвір'я замку, до лівої з двох ажурних вежок. Аж нагорі, у своїй кімнаті, Габрієль опанувала себе цілком, а що вже нічого не можна було змінити, то вона хутенько скинула з себе все й шурхнула в ліжко. А під ним лежав на підлозі той, другий, — такого не могла й сподіватись обачлива коханка. Тільки чоловік у запалі пристрасті розумів відчайдушність суперника, передбачав, що той не відступить, і, ввійшовши, зразу обшукав поглядом кімнату. Ліжко було залите місячним світлом.

Анрі ліг поруч Габрієлі, і вона з готовністю розкрила йому обійми. Та коли вона простягла до нього свої прекрасні руки, він уперше помітив, що вони ледь-ледь закороткі. І найприкрішим здалось йому те, що другий теж знав про цю ваду. Після любощів обоє відчули голод і відкрили коробку з цукерками, яку Анрі привіз з собою. Обоє мовчали, понапихавши роти. Та ось Габрієль почула якийсь шелест, відмінний від плямкання її коханця. З переляку вона перестала жувати й застигла.

— Бери ще! — сказав Анрі.— Чи у твоїй вежці водяться духи? Нехай їхні зітхання тебе не лякають, у мене шпага напохваті.

— Ох! Любий мій пане, це страхіття! Вже не одну ніч я ночувала у служниць, позад замку, бо тут у кімнаті щось стогнало. — Тепер їй уже не хотілося сміятись.

Анрі відказав:

— А це часом не дух Бляклого Листа? Я його вже давно не бачу: може, він помер? Та дарма, жити хоче кожен, чи то людина, чи дух, — заявив він і кинув під ліжко жменю цукерок. Обоє прислухались — і справді там наче рипнуло зубами: звук скоріш люті, ніж смакуваня.

— Тікаймо! — благала Габрієль, тремтячи й чіпляючись за нього.

— Ти ж не даєш мені встати.

— Забери мене з собою, я боюсь. Відчини двері, я кину тобі одежу. — Габрієль перелізла через нього й потягла його за руку, перелякано благаючи: — Не заглядай під ліжко! Бо накличеш нещастя.

— Духи — не найстрашніші з моїх ворогів, — сказав він, чи, скоріш, промимрив — від муки й гнітючого страху десь у нутрі.— В духів я завжди вірив. У що я не хочу вірити й чого не хочу знати, так це минуле, те, що було для тебе плоттю й кров'ю, та й досі, може, ще живе у твоїх думках.

— Ради бога, тікаймо ж!

— Мені про тебе все розповіли: і про Бляклого Листа, і про Лонгвілля, й про те, що було до них. Коли ти надокучила покійному королю, він продав тебе левантинцеві Цамету[29], отому лихвареві.

Він збирався перелічити ще кількох, хоча не вірив у жодного — то тільки проривалась назовні його мука, — та вона впала йому до ніг і стискала його коліна, поки він устав, але й тоді сиділа коло ліжка долі, щоб він не міг зазирнути під нього. Він одягся, і не глянувши туди. Потім накинув на неї широкий плащ, підняв її, по кручених сходах зніс униз і поніс через подвір'я, через сад, аж до поля, де стояв його кінь. Він посадив її перед собою. Тиха ніч, обмотані копита, м'яка рілля — Габрієль виразно чула шепіт у себе за спиною:

— Так краще. Я знаю. Спокуса, випробування, тяжка година. І все ж я тебе здобуду, красо моя кохана.

Катрін, як завжди

Сад у Кеврі потопав у розмаї літа, Анрі — можна сказати, в своєму коханні, а в такому стані ніхто не бачить далі, як на крок уперед. Та скоро настала осінь, буяння почуттів порідшало, як листя, і король знов узявся за всі свої справи — ще завзятіш, ніж доти, за всі зразу — і всі зразу осягав зором, хоча траплялись і несподіванки, та ще й такі, що легко через них розгубитися. Громом з ясного неба було те, що надумала його люба сестриця, — покинути й зрадити його, а королем зробити свого коханого Суассона. Тоді вона сама зі своїм славним чоловіком зійшла б на трон замість її брата Анрі. Той, почувши про це, знавіснів. Погрожував смертю всім, хто доклав рук до цієї інтриги. А своїй любій сестриці звелів приїхати до його мандрівного табору; не приїде, то він накаже привезти її силоміць.

Накаже викрасти її з їхньої давньої батьківщини, Беарну, де вона потай кує проти нього небезпечні плани — мало того, що збирається одружитись зі своїм кузеном Суассоном. Потім, певне, надумається, що треба вбити свого любого братика. Життя навчить — та ще таке життя, коли вони виросли разом як брат і сестра й разом пройшли всі злигодні, де не знайдеш ніякої опори. По суті, кого ще мають у світі діти королеви Жанни, як не одне одного, та й тільки? Дивно, але Анрі в ту хвилину забув про Габрієль д'Естре — бо хоч та, чужа людина, й призвела до багатьох помилок та збочень, але що це супроти змови «моєї маленької Катрін»!

Він назвав її так, як колись у дитинстві, й ухопився за чоло. Він не виходив з кімнати всі ті дні, поки її карета ще була в дорозі, та врешті не втерпів, помчав назустріч. Он попереду — хмарка куряви, і в ній — усе, що лишилось від першої половини його життя. Якби воно зникло, він став би сам собі чужим. Хмарка куряви опала, карета зупиняється. Ніхто й не ворухнеться, дворяни з ескорту стримують коней і дивляться, як король підходить до дверцят карети.

— Чи не зволите вийти, пані? — церемонно запропонував він, і аж тоді вона вийшла. Неподалік у полі стояла селянська садиба.