Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
— Правда... — неохоче відказав я.
На вулиці було завізно. Стоян відпустив її руку, й тепер вона йшла біля мене, і крадькома поглядаючи в її бік, я бачив м’який лагідний профіль, і золоті коси, які струмували на плечі, і її маленьке вушко, де зблискувала сережка з крихітним сяйливим камінцем.
— А хто ж така Леляна? — тихо запитала вона.
— Войовниця з Божого Иру, — відказав я. — їх троє — Росана, Леляна й Світляна. Коли з Отхлані лізе на землю Троянову всяка нечисть, вони прилітають, щоб звоювати її й загнати назад...
— А що таке Ир?..
Я зітхнув.
— Це довго розповідати... Будеш слухать?
Вона знову обпекла мене поглядом, і я одвів очі убік, бо в мене перехопило горло.
— Буду, ще й як!
— З почину світа, — сказав я, — не було ні неба ні землі. А було тілько одне Яйце-Райце! Воно розбилося, й постало море, а на морі зелений явір, а на тому яворі сиділо троє голубів — Сварог, Ярило і Даждьбог, котрий ще зветься Коштруб, а в піснях його прозивають Голубонько-Коштрубонько. Над явором літала біла лебідь, їхня сестра, яка звалася Морана. Стали тії голуби раду радити, як світ сновати. Пірнув у синє море Ярило і дістав синій камінь, з якого утворилося небо. За ним пірнув у море Коштруб і дістав жовтого піску, з якого постала земля, себто цей світ або ще кажуть на нього, білий світ. А тоді пірнув у море Сварог і виніс дорогий перстень, — з того персня утворилися ще два світи — зелений Ир, або Ирій, або ще кажуть на нього Вирій або ж Вирай, і Верхній Світ, про який достеменно ніхто нічого не знає, але відомо, що він існує. Ярило злетів на небо і став сонцем, Сварог злетів у Верхній Світ, а Даждьбог, себто Коштруб, став богом зеленого Иру. А сестра їхня Морана зробилася богинею Отхлані — це така безодня, котра утворилася в землі, коли Даждьбог-Коштруб діставав пісок, щоб створити білий світ...
— Послухай, — вражено вигукнула вона, — звідки ти все це знаєш?!
Я знічено посміхнувся.
— Од баби, звідки ж іще...
— В нього баба — відьма над відьмами! — зареготався Стоян. — Її прозивають Чакунка... вона гляне на тебе — і може сказати, що з тобою станеться в майбутньому!
— Невже, це справді так? — глянула вона на мене.
— Щира правда! — потвердив я.
Ми звернули на Хрещатик. Хідниками валом валила юрма, і за ревиськом авт, які гнали по вулиці, голос цієї дівчини ледве можна було розібрати.
— Тобі подобається Київ? — поспитавсь я в неї.
— Ні. А тобі?
Я роззирнувся доокруж.
— Це місто мені здається якимсь паразитом! — сказав я нарешті. — Усі оці помпезні кам’яниці, авта, магазини — все воно кров і піт мільйонів селян, котрих задарма заставляли гнути спину в колгоспах! Коли моя бабуня вийшла на пенсію, то в її колгоспній книжці річний заробіток був десять-п’ятнадцять карбованців...
— То це що ж виходить, — утрутився Стоян, — уся радянська історія коту під хвіст, еге? А позитивних наслідків партійної політики ти не бачиш?
— А ще ти знаходиш у ній позитивного?
— Як це — що? Наслідки, ось вони... тролейбуси, метро! Ну, й досягнення науки, техніки...
— А політичні арешти?
— Арешти?!
Вона торкнулася мого ліктя, і я здригнувся.
— Не будемо про це! — попросила вона. І примруживши очі, зміряла мене допитливим поглядом. — Між іншим, я знаю, про що ти ведеш мову...
— Звідки?..
— Давай поговоримо на цю тему потім! Адже... — вона затнулася, а тоді підвела на мене благальний погляд, — ... адже ми бачимося не востаннє, правда ж?
— Правда! — хрипко сказав я і...
Юр поволі розплющив очі. Уздрів: чорний квадрат зрубу, який відбивається у воді; шматок осіннього неба, в якому плаває жовте ясенове листя; і своє лице, схилене понад водою, і сивина, що біліє на скронях, неначе сніг... Якусь хвилю він безтямно дивився на своє відображення, а тоді підняв відро і щосили вдарив ним у дзеркальне плесо; бризки підлетіли увиш, обляпуючи його з голови до ніг, вода ринула через край, але він мов би не завважив того, наглядаючи, як усе ламається й брижиться у несамовитому хаосі, котрий бурунився прозорими бульками, — й тільки тоді, коли через хлюпотіння води продерся чийсь голос, який гукав його на ймення, він хутко витяг відро, підтюпцем піднявся до хати і побачив, що біля дверей стоїть баба Лепестина.
— Ходи, сину, та хоч поснідаємо удвох... — сказала вона, поправляючи хустку. — А то так сумно, так сумно — хоч вовком вий! Ти ж нікуди не спішиш, га?
— Та, — буркнув він, ставлячи відро біля призьби, — куди вже мені спішити!
— Ну, то ходім же ж, сину, ходімо...
Вони спустилися під кручу, і баба розчинила сінешні двері.
— Коржі пекли, еге? — поспитався він, заходячи до хати.
— Та спекла ж, спекла... Сядь у мене в хаті да хоч побалакаємо... а то з глузду можна з’їхати од цієї тиші!
Юр знову принюхався.
— Стільки я хліба переїв по всенькому світові, а добрішого від наших коржів не бачив! Ото пригадаєш, було, як вони пахнуть...
— А се того, що рідний хліб хоч і глевкий... а всьоднак найрідніший! — сказала баба, наливаючи вишняку в старосвітські гранчасті чарки. — Сії коржі пекли на нашій горі, одколи село заселилося! Тепер, правда, вже пекти не будуть... Ну, давай, дитино... щоб ми були живі!
— Будемо живі... щоб з наших ворогів повитягало жили! — кивнув Юр, піднімаючи свою чарку.
Вони повагом випили й стали закусувати. Сонце падало через вікно, й коржі золотіли в його промінні гарячою ясною барвою.
— В Дзякунки був? — раптом поспитала баба.
— А певно!
— Ну, що ж вона тобі розказала, просцітутка ся політічеська? Люде казали, що геть уже з розуму вижила... не тямить, і на якому світі живе!
— Та забалакується! — Він замислено покрутив чарку в руках. — А правда, що бабуня хтіла перед смертю дання передати?
— Се комсомолка отсяя тобі таке сказала?
— Еге ж!
Баба довго мовчала.
— Правда, сину!.. — врешті озвалась вона. — От тільки з вашого кодла ніхто не захтів його