Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

— Сливе й нічого! Був тут у нього в селі спільник... і наче він видав його на смерть!..

— Ума не приложу, хто б се міг бути... — подумавши, сказала баба Лепестина.

— Тепер уже не знайдеш!.. До кого ж тут іще можна піти ... га, бабо?

Вона покрутила головою.

— Нема вже нікого, сину, з тих людей... Активісти всі повимирали, а таких, як я оце, на пальцях можна полічити! Хіба що...

— Ну?

— А ти до Вовчиці піди! Вона, правда, теж ума стерялася й геть нічогісінько не тямить...

— Так вона ж умерла! — вигукнув Юр.

— Та хто це тобі таке сказав? Жива вона й здорова, мов коняка... ломом не уб’єш! Піди та й витягни з неї язика... ця людоїдка за мене ще старіша й добре той год пам’ятає!

— А де ж вона живе?..

— А там же, за річкою! Люде й те місце обходять десятою дорогою... кажуть, уночі там бродять душі тих дітей, котрих вона з’їла в голодовку! — Баба знову взяла пляшку. — Ну, давай іще по одній...

Юр підвівся й, хитнувшись, ухопився за стола.

— Ні, — посміхнувся він, — доста!.. Піду я.

— Упився, чи що?

— Немає часу! — Його знову повело, й він сперся од одвірок, щоб не впасти. — Просто немає часу, розумієте? Просто у кожного в житті приходить такий час, коли часу немає вже ні на що...

ГЛОСАРІЙ.... партійні фюрери факультету.

Троцький. Високий шатен із шапкою розпатланого волосся на голові, огнистим поглядом і глибоким оксамитовим баритоном. Зажив серед студентів слави ліберала й фрондера, насправді ж належав до тих комуністів, котрі ненавидять вільнодумство у будь-яких його проявах. Своїм прізвиськом завдячував тому, що міг, не переводячи подиху, балакати по кілька годин підряд. Опинившись на трибуні, він починав промову на самих низьких тонах, однак поступово розпалювався, входив у свою роль — і ось уже метав блискавиці й громи, театрально жестикулював, тицяв пальцем у чергову жертву; він просто-таки упивався своїм добре поставленим голосом, своїм натхненним обличчям, що виражало праведний гнів чесної людини, своєю стрункою поставою і пасмами непокірної чуприни, яка мальовниче падала на чоло. Охоплений азартом, він зазвичай губив усяку логіку і врешті-решт не тямив, про що говорить, — адже головним у його істеричних промовах був не зміст, а бурхливий потік неконтрольованих емоцій.

Попружна. Тлуста молодиця з плескатим обличчям, яке скидалося на скіфського глека. Очі вузькі, монголоїдного типу. Мислення суконно-комуністичне, однобоке, ортодоксальне. Будучи вульгарно-соціологічним літературознавцем, глибоко ненавиділа українську літературу, як розсадник націоналізму. На факультеті уславилася своїм віртуозним умінням плести інтриги і цькувати людей, які чимсь їй не догодили. Улюбленим її заняттям була організація комсомольських судилищ, під час яких вона вміло нагнітала атмосферу недовіри та ворожости. За своєю суттю — садистка, яка упивалася безкарністю й практикувала садизм задля садизму.

Дядько Сем. Кругленький чоловічок з лагідним усміхненим обличчям. Якщо його поплічників можна вважати просто моральними каліками, які гаразд і не тямили, що ж вони чинять, то цей тип становив собою класичний зразок фашиста. В екстремальних ситуаціях такі люди перетворюються на катів, патологічних убивць і комендантів концентраційних таборів. Зовні він був копією шефа гестапо Мюллера з відомого фільму: привітний голос, кругленьке черевце, ласкава батьківська посмішка — і гострий мов скальпель інтелект, спрямований на виявлення і знищення ворогів компартії, а значить, і його особисто. В ті хвилини, коли крізь личину доброго дядечка проступало його справжнє обличчя, видно було, що цей чоловік не зупиниться ні перед чим і...

Наступного разу ми зустрілися з Леляною в парку Шевченка.

— Значить, треба щось починати вже зараз? — із сумнівом поспитав я.

Вона пропекла мене очима.

— Ми не повинні сидіти склавши руки! Оці хлопці й дівчата, котрі приїхали з периферії, поняття не мають про те, що діється на Вкраїні, розумієш?

— А що ж саме будемо ми поширювати?

— А в тебе лежить без руху ціла купа самвидаву! — гостро сказала вона — Ти що, квасити його збираєшся?

— Та, — почухав я потилицю, — не збираюся, звичайно... Але вся та література стосується переважно минулого десятиріччя!

— Що стосується актуального самвидаву, то це не проблема! Головне, щоб ти був готовий працювати. Ну?

Я підняв руки догори.

— Та згоден я... згоден! — я раптом затнувся. — А ти що ж... сумнівалася в цьому?!

Її погляд потеплів.

— Та ні!.. — буркнула вона, засоромлено ховаючи погляд. — Я від самого початку знала, що ти наша людина...

— Але все-таки трохи сумнівалася! — вигукнув я, вдаючи з себе ображеного. — Не вірила мені, еге? Думала, я — боягуз, правда? — Вона хтіла щось заперечити, але я пильно глянув їй у вічі. — До речі, а звідки ти візьмеш актуальну літературу?

— Я не можу тобі цього сказати! — відрубала вона.

— Не довіряєш, значить?

— Ну, Юру... — Леляна докірливо подивилася на мене, і я знітився. — Ну, ти ж повинен знати, що існують речі, про які нікому не кажуть!

— Та знаю я... знаю! Існує конспірація, і такого запитання взагалі не можна ставити... Хто буде іще з нами працювати?

— Стоян!

— А він знає про це?

— Я провела з ним роботу... Він прочитав працю Дзюби і просто-таки загорівся бажанням щось зробити. Чого ти так дивишся?

Я зітхнув.

— Ти впевнена, що він піде з нами до кінця?

— А чого! В нього сильний характер...

— Люба моя, та він просто закоханий у тебе! Завтра це у нього пройде, і він здасть нас разом із усім гамузом. Ти думала про це?

— А ти що, боїшся тюрми? — насмішкувато поспитала вона.

Я подумав.

— Та, — сказав я нарешті, — з моїм характером її так чи йнак, а не минути! І взагалі, як у нашому селі казали, швидше сядеш, — то швидше й вийдеш... — Я зміряв її зацікавленим поглядом. — А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!

Вона зашарілася.

— Правда?

— Та звісно! — потвердив я. — До речі, в Отхлані теж є три діви, котрі прилітають на землю Троянову з ножами й мечами... але вони служать Морані!

— А як же їх зовуть?

— Цього ніхто не