Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

таке, що має виконувати певну визначену функцію, а отже, і власне життя він прожив не для себе, а задля виконання якихось інших, містичних задач. Йому здавалося, що він може розв’язати цю проблему; однак свідомість, метаючись у глухій чорнильній пітьмі, що залягла у хаті, не знаходила в ній нічого, крім цілковитої порожнечі; й утомившись од цієї метушні, він аж не зчувсь, як почав помалу засинати, кружляючи в корогоді строкатих плям, що знай танцювали й танцювали за повіками; й коли сон пійняв його до тої міри, що думки та образи почали пролітати перед внутрішнім зором, неначе пожовкле листя, то він зненацька уздрів: голий пагорб, на якому подекуди ростуть кущі дикої рожі. Трава, од якої пахне солодким ягідним духом. І два кагати, котрі геть засмоктало землею...

Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір та й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі він того дня віз на цвинтар: мене — й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.

Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців — хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись шкляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату й став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак ще ворушилася і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне... Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо:«Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, — а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.

Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить... Але, певно, змилувався Господь над невинною душею — йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.

Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчати вірш Тичини «Партія веде»:

А нехай собі, як знають,

божеволіють, конають, —

нам своє робить!

Всіх панів до ’дної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

будем, будем бить!

Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима — і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі... Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце так писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!

Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був — комуніст. А комуністи — вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете мені, що є й хороші комуністи? Коли я чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка... існують на світі погані комуністи, — але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре... нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші — в хороших!

V

... почув нарозвидні, як у горідчику щось почало шелепати, неначе хтось бив долонею по мерзлій осінній землі. Не розплющуючи очей, він перевернувся на другий бік і, перше ніж знову поринути у млосну прірву забуття, устиг іще втямити, що це почав облітати клен, який завжди скидає грона тяжкого лапатого листу аж перед самісінькими холодами; й тоді йому подумалося, що над ранням таки ударив перший добрячий мороз і за день чи два повинні зірватися буревії, які зазвичай дмуть на цій горі при самісінькому початку зими. Більше він нічого не встиг подумати, бо в голові все почало плутатися й, підклавши долоні під щоку...

... снилося: літо було, зелене й квітуче, літо, яке щебетало й сміялося, літо-літечко, яке барвистим колесом котилося через леваду, над якою пливли хмари, білі й пухнаті, неначе величезні пушини кульбаби, хмари, що світилися чудним примарним сяєвом, пропливаючи над самісінькою землею, — а він усе йшов та йшов через луку, попід тим небом і хмарами, по землі, яка ріжним зіллям квітчалася, зіллям-бур’яном ще й усяким квітом, по ласкавій теплій землі, вузесенькою стежиною, котра зачала потроху щезати, аж замінилася двома насилу помітними коліями, де позаростали гусячі лапки, спориш та білопінний деревій; і там, де колії оті пропадали, у маєві та печальному світінні хмар, що линули над землею, наче здорові, білі та осяйні пушини кульбаби, — зближалася до нього невисока тендітна постать.

І тоді живий біль рвонув його серце, як колись, і він аж задихнувся, усвідомивши, до чого ж самотньою може бути людина у цім світі... чому ж вона тут, подумалося йому, ну чому ж вона тут — адже все давно відійшло в минуле, скінчившись разом із тією епохою, в якій вони були молодими; адже ніщо ніколи не вертається й щастя — це міт, ілюзія, в яку віриш хіба на початку життя; адже попереду більше нічого немає і...

... постукало в причілкове вікно, а тоді гукнуло: Юру-у! — і той голос вирвав його з каламутної товщи сну, й він збудився, й сів на ліжку, безтямно роззираючись по хаті, а далі схопився на коліна й зирнув у вікно, але побачив там тільки голе верховіття клена, опушене інеєм, сіре досвітнє небо над яворами, а більше не побачив нічого. Відчуваючи, як дрібно-дрібно тремять руки, він одкинув ковдру, похапцем натяг комбеза — в хаті так вихололо, що в нього й зуби