Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Я встаю і йду до озера.

Він продовжує чекати, поки свіжа зі сну дитина пошкребе пальчиком об стіну альтанки.

А я довго вдивляюся в непорушну гладь озерної води, як у дзеркало, — й нічого, окрім відьмоподібного обличчя не бачу. Ця стара відьма - я. Але таке відкриття по кидає в дрож. Просто фіксується в пам'яті: відьма. Ось і все.

Колись мого чоловіка возив персональний водій, а тепер чоловік везе тачку із непотребом на смітник — і робить це так уміло й природно, ніби дотепер тримає пакунок із загорнутим у нього пістолетом. Чому я згадала про пістолет? Я ніколи цього не робила. Але згадала. Перемкнула тумблер, мабуть, із Наталочки.

Та ось Наталочку забирає її непутяща мама — і ми до осені зостаємося знову на самоті. І решту часу читаємо. Читаємо більше, аніж за все попереднє життя. Ото і всього.

У дощ мені мариться дача колишньої подруги-докторші і та ніч, коли оцей ось, згорблений і тепер лише з двома волосинами на маківці чоловік, примчався з краю світу, щоб урятувати мене від депресії після невдалого замаху на власне життя. Уголос я йому ніколи не нагадую той час. Ми взагалі не говоримо про те, що з нами колись відбулося. Так, наче це стосувалося когось стороннього. Може, тому, що ми вже все проаналізували раніше, розклали на незмінні полиці, впорядкували для вибіркового вжитку. Було - то п було. А тепер... Тепер ми такі древні, що не випадає навіть у думках вертатися в часи свого найгострішого дуренства, як не випадає в часи хронічної хвороби згадувати сезонні їїзагострення. Та хіба ми владні над цим катом — пам'яттю? Тому й забиваємо її снодійними пігулками, неначе цвяхами, думаючи, що сон — як смерть — зітре дорогу до спогадів. А дорога не стирається. Дорога до спогадів з роками лише вгризається у реставровані деталі — і мордує гірше від єзуїта-інквізитора.

Багато років, та що там років - десятиліть — нам ніщо не боронить спати по діагоналі чи впоперек ліжка, а ми спимо, чи вдаємо, що міцно спимо (поодинці!, як справжні аристократи) в різних кімнатах. Хіба що серед безсонних ночей прислухаємося через відчинені двері до дихання одне одного: страх можливої втрати одне одного безмовно висить над нами.

Його також мучить безсоння. Але, жаліючи мене, чоловік тихенько встає посеред ночі, підходить до прочинених дверей, спирається на одвірок — слухає, чи я ще дихаю. Я вдаю, що міцно сплю, — і тоді тихіше від котика він чалапає на кухню, стає біля темного вікна — і дивиться в ніч, яку люстро. Що він там може видивитися?

В такі хвилини мені хочеться обняти його лису голову, притулити до запалих грудей — і плакати так, щоб було чутно на іншому кінці міста.

Однак я зціплюю зуби, зариваюся обличчям в подушку — і гаряче минуле летить до мене, як осиний рій, хіба що лише не жалить. Мені жаль чоловіка, неймовірно самотнього у своєму багатолітньому мовчанні, і неочікувано доброго до мене.

Я ніколи не була заздрісною, проте, надивившись на передсмертні бабусині муки від склерозу, в молодості я заздрила лише ясній пам'яті людей похилого віку, бо сама хотіла дожити до старості при повній пам'яті.

І ось він — той час: не чиясь, а моя старість. Та об'єкт колишніх заздрощів для мене тепер виявився обтяжливим. Тепер ясність пам'яті заважає.

Хоча, звісно, гріх казати таку дурницю. Але це також якась мана, бо чимдалі, тим я знищую себе копирсанням у минулому. Воно давно мало зблякнути, розмитися, подаленіти. Ач, ні: ця стара курва — пам'ять розкручує, неначе рулон шпалер, події тридцятирічної давності. Вертає їхню послідовність. Гальмує на дрібницях. Розкладає на кольори. Видобуває запахи і звуки. І знову пришпилює до задавненого болю, ніби бере на гак чи садовить на палю.

Є в цьому якась велика природна несправедливість. Бо тільки ліси і гори можуть довший час тривати під сніговими завалами. А людина, ця маленька комашка і безкрила птаха, не має тієї сили опору, яка би противилася її внутрішнім — надпотужним — психічним стресам. Хоча... хтозна. Я ж, виходить, маю ту силу, якщо іще можу тримати в собі — як у пивниці — згусток похованих таємниць. Може, навіть і вмру із ними.

Іншим разом мені здається, що я сходжу з розуму від спогадання. І тоді за будь-яку ціну намагаюся не втратити контроль над своєю психікою. Щипаю шкіру. Гамселю кулаками ноги. Наступаю на щось твер¬де чи колюче — аби лишень привести до тями збуджений розум.

Як не дивно, але саме процес згадування дає відчуття контрольованої реальності. Тоді ночі минають однаково: мій старий крутиться в сусідній кімнаті з боку на бік, а я тут, на зручному, але одинокому ліжкові, згадую нас молодими і безумними — і з відстані часу здається, що всоте перечитую одну і ту ж книжку, де відома кожна буквочка і кожна кома в тексті, але я чомусь затято його перечитую, ніби хочу вивчити напам'ять талмуди минулого.

Не знаю чому, та найчастіше в голову лізе щось дурне, образливе. Здавалося б, після стількох десятиліть чути в собі порухи образи за давнє — нерозумно, дико. Але образа копошиться доти, поки не перейде у злість — тоді мене начисто покидає жалість до старого чоловіка. Лишається прикрість від неможливості змінити плин днів.

У такі хвилини я гарячково перекидаю в пам'яті, як речі в шафі, один — незмінний, багатолітній — сюжет. І мені легшає від самої думки, що я іще жива, якщо так гостро можу переживати навіть на відстані часу давно минуле.

Я ЗГАДУЮ НАШІ перші зустрічі. Палкі. Несамовиті. Виснажливі. Скупі на слова, але щедрі на пристрасть. Зустрічі ще з того часу, коли він кликав мене у своє місто — і я гналася зі швидкістю ракети за нетривалими шматками радості, щоб опісля всього впродовж довгих вечорів у себе вдома так само, як тепер, розмотувати полотна спогадів — і чекати наступної зустрічі.

Вони такі реальні — оті сюжети, що хочеться побігти в сусідню кімнату, ввімкнути всі лампи, потруси¬ти чоловіка за плечі і пересвідчитися: це таки він, він, топ, що довгі роки приходив до мене, як до повії. О, так, до повії, бо до зустрічі з ним я знала, що в мене не може бути дітей, через