Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Хтозна... подивися на себе в дзеркало. З опущеними плечима й опущеними руками, пониклою головою і драглистими м'язами, хіба ти тепер не родичка мавп'ячого племені у джунглях своїх проблем, з роками все більш невирішуваних, де головною ліаною твого літання і зависання вниз головою залишився один-єдиний чоловік, такий же приречений і такий же безпомічний у своїй самотності, як і ти сама?

Скільки крові попив мені цей ромео пенсійного віку! А чому? З егоїзму! І тільки з егоїзму. Бо вже ніякі сили не змусять мене думати, що все, що з нами було, було продиктовано серцем. Колись він хотів стати власником моїх думок. А йому дозволялося мати тільки тіло.

Про душу, як з'ясувалося, я ніколи не думала, хоча завжди знала, що вона є. Але в молодості я знала, що моя душа і тіло — одне і те ж. Душі поза тілом не існувало. Коли ж довелося пережити — не приведи, Боже, нікому — згадалася душа-самітниця. Запізно.

Я б хотіла зараз поговорити з кимсь про душу. Та ні з ким. Я не є віруючою людиною. До священика, мабуть, невірникам дорога заказана.

Зрештою, навіщо мені священик, коли я сама собі вже все дозволила і все повідпускала — і гріхи, і провини, і мить щастя. А тепер — немовби стою над прірвою і думаю так само, як необачно думав колись зеленоокий Отелло: прорвуся.

А чи варто?

Та й куди мені тепер прориватися від хворого, старого чоловіка, втомленого життям і досвідом, нудного й ревнивого, розгаданого — розкушеного, як волоський горіх, надокучливого і нетерплячого... Напевно, зараз він, зіщулений наче перед ударом, навшпиньки нипає сусідньою кімнатою, думаючи, що я додивляюся вранішню дрімоту після безсонної ночі.

А я всього лише додивляюся рештки свого невиправдано безглуздого життя, додивляюся пильно, ніби через скельце дитячого кольорового калейдоскопа, вірячи і не вірячи швидкозмінним картинкам, і ні-ні — та й дивуюся: як же такі ненормальні перипетії могли трапитися зі мною — колись самовпеьненою, самостійною і нормальною, хоча багато в чому — химерною жінкою?

Після всього, що довелося пережити моїй душі і тілу, невиправдано довге життя зробилося враз одноманітним, позбавленим смаку й кольору, прогнозованим, завченим, прісним. Сьогодні, вчора, завтра — все наперед відоме, зрозуміле, бачене.

І ти вже не живеш — лиш доживаєш — ніби постаріла корова, яка надто повільно рухається до своєї бойні, завчено, покірно і майже свідомо перебираючи від утоми розбухлими жилавими ногами. І не сповільнюєш приречену ходу, і не озираєшся у пошуках спасіння, хіба лиш ремиґаєш пережованими, як трава, спогадами. Та навіть без бойні можу запевнити: таким є фініш усіх колись безумних у своєму щасті — миттєвому, як літній дощ, щасті. Та що вже тепер...

Не рухаючись, розплющую очі — і сльози зворушення застряють мені в горлі: через напівтемний кори¬дор видно частину кухні, де на старому стільчику сидить старий чоловік у коричневому банному халаті і, здається, розгойдується в такт нехитрим своїм рухам. Чоловік сидить у профіль до моєї спальні. У нього виразний ніс і добре розвинутий борлак.

Але час... Боже, що зробив безпощадний час із цим колишнім жеребцем, удатним красенем і відомою людиною?! Як познущався над його, здавалося, неминучим здоров'ям, молодою колись, ніби у молочного поросятка, шкірою, білозубою посмішкою, рівною ходою.

Час від часу він піднімає голову й дивиться у вікно. Не зітхаючи, тільки розтерши правою рукою лівий бік грудей, він продовжує своє нехитре заняття: його лиса голова схилена над зеленою мискою, затиснутою між колінами. Про цю миску із тріснутим шматком емальованого дна я могла би розказати не менше, аніж про кожного з нас окремо. Щербата миска служить нам замість обручок, талісманів і оберегів, і за всі ці роки вона набачилася разом з нами не менше, аніж ми самі!..

Права чоловікова рука неспішно, але завчено-звично збиває гоголь-моголь віничком із курячого пір'я. Яйця швидше збиваються міксером чи ще якоюсь сучасною машинерією, але чоловік прив'язаний до давнього віничка не менше, ніж до зеленої миски. І я йому не перечу: замість вранішньої кави, забороненої лікарями, чоловік готує для мене незмінний гоголь-моголь.

Чоловік знає, що я ось-ось вийду зі спальні, звично плесну його по неголеній щоці, а після нетривалого позіхання, вмивання, розчісування ми, не змовляючись, мовчки сядемо за свій усталений сніданок. Щоб не дратувати мене, він, не надто смакуючи, питиме каву, вслухаючись у новини з транзистора, а я лише вдихатиму запах кави, час від часу нахиляючись близько до чоловікового плеча, і знехотя сьорбатиму збите з цукром яйце.

Але поки що із-під прикритих повік я спостерігаю за його неспішною метушнею в сусідній кімнаті і думаю: невже якась сила змогла би відібрати в мене право якщо не на цього чоловіка, то бодай на спостерігання незмінного багато років ритуалу, який у ці хвилини вже не видається ані завченим, ані прісним? Та й сам чоловік тепер не здається нудним чи зайвим.

Мабуть, і в нього не виникає думка розв'язатися зі мною, такою прикрою, бурчливою, розбитою хронічним безсонням і знищеними нервами, єдиною правдивою втіхою для якої зостається хіба що більш-менш стерпне самопочуття, добра погода і стоси по кілька разів перечитаних книг.

Уже багато років від того пам'ятного судового шоу, і яке воднораз пустило стрімголов наше життя й поламало життя багатьом іншим людям, що свідомо чи просто зі співчуття сприяли двом безумцям, ми коротаємо дні й ночі у новому місті, куди перебралися спішно, як злодії, намагаючись утекти від жахливого кривавого минулого. Ми обрубували кінці свого попереднього життя з такою ретельністю і невідворотністю, як, це, мабуть, роблять напвидатніші злочинці-роцидивісти, розуміючи, що кара все одно женеться за ними навздогін, і що сліди треба замітати чимось надійнішим, аніж лисячим хвостом.

Але поспіх ніколи не є добрим порадником. Поспіх — той же страх, він паралізує навіть завчені рухи й думки.

Якби тоді знайшовся бодай один сміливець, який переконав би, що наша спонтанна спроба щезнути — це все одно, що намагання втекти від власної тіні в сонячний день, можливо, тепер у нас усе було би по-іншому. Та й меншим коштом для нервів.

Проте тодішній стан неминаючого афекту, що супроводжував нас обох упродовж тривалого часу, покарав найгіршим, чим може бути покарана людина: він відібрав здатність мислити. Не тверезо, не раціонально, а мислити загалом.

І ми робили дурницю за дурницею, піддаючись єдиному бажанню — витерти з пам'яті пролиту кров і все, що було до крові, й почати