У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст
На жаль, Берґоттові думки майже про все лишалися мені невідомими. Я не сумнівався — його переконання зовсім відмінні від моїх, бо походили з невідомого мені світу, до якого я лише силкувався ще піднестись, переконаний — мої думки здалися б цій світлій голові казна-чим. Я їх повикидав геть, але коли натрапляв у якійсь його книжці на судження, яке в мене склалося самотужки, серце моє мало не вискакувало з грудей, наче те судження повернуло мені ласкаве божество, об'явивши, що судження істинне й гарне.
На деяких сторінках Берґотт говорив про те саме, про що я часто безсонними ночами писав бабусі й мамі, отож ці сторінки виглядали, так би мовити, якимсь зібранням мотто до моїх листів. Навіть згодом, коли я заходився писати свою власну книгу і захрясав, незадоволений деякими фразами, я знаходив щось подібне у Берґотта. Але там, у його творі, мені такі фрази подобалися. Коли ж я, домагаючись точности вислову і воднораз боячись «збігів», сам компонував їх, мене гриз сумнів, чи добре в мене виходить. Але, сказати по щирості, саме такі фрази, саме такі думки я й любив направду. Мої суєтні й гарячкові зусилля уже свідчили самі по собі про цю любов, любов позбавлену втіхи, але глибоку. Ось чому, коли я зненацька натрапляв на такі фрази в іншого автора і, отже, вже не сумнівався, не дратувався, не терзався, я упивався ними досхочу, — так кухар, якому нині не стояти біля плити, може нарешті поласувати сам. Одного разу я знайшов у Берґотта дотеп про стару служницю, особливо гризький завдяки авторській пишномовності, але подібний до того, який я любив пускати в розмовах з бабусею щодо Франсуази, іншим разом я підмітав, що Берґотт не потребував відбита в одному з зерцал істини, себто в своїй книзі, спостереження, схоже на те, яке я зробив над нашим приятелем Леґранденом (спостереження над Франсуазою і Леґранденом я без вагання пожертвував би Берґоттові, хоча навряд щоб той ними зацікавився). І це навело мене на думку, що моє убоге життя і царство істини не такі вже далекі одне від одного, як мені раніше здавалося, що в дечому вони навіть сходяться, і я плакав над цими сторінками, плакав слізьми радости й віри в себе: так ридає по довгій розлуці в батькових обіймах син.
З книжок Берґотт малювався мені хирним, зневіреним у правду дідом, осиротілим, самотнім, безутішним. Ось чому я читав, точніше, виспівував про себе його прозу, може, більше dolce і lento[3], ніж це було написано: найпростіша його фраза прибирала для мене зворушливої інтонації. Найбільше я кохався в його філософії, вона скорила мене навік. Я ніяк не міг діждатися, коли за віком перейду у колежі до класу, званого філософським. Але я мріяв лише про те, щоб мене там навчили жити за Берґоттом, і якби мені хто сказав, що метафізики, якими я захоплювався, не мають ніякого стосунку до нього, я відчув би розпач закоханого, який присягається до судної дошки, а йому відповідають, що в нього заведуться ще й інші полюбовниці.
Якось у неділю, коли я сидів у саду, мене відірвав від книжки Сванн, який завітав до моїх батьків.
— Що це ви читаєте, можна глянути? Он як, Берґотта! Хто ж вам порадив?
Я відповів, що Блок.
— А, це той хлопчина, я його колись у вас бачив, страшенно подібний до беллінієвського портрету Магомета II! Схожість просто разюча: такі ж дугасті брови, такий же закандзюблений ніс і такий же вилицюватий. Треба ще завести борідку, і буде тобі викапаний Магомет. Принаймні смаку він не позбавлений: Берґотт — письменник прегарний.
Побачивши на моєму лиці вираз блаженства, навіяного Берґоттом, Сванн, не охотник говорити про своїх знайомих, з ґречносте зробив виняток для мене. — Ми з ним на короткій нозі, — промовив він. — Можу попросити, щоб він надписав цю книжку, якщо вам буде приємно.
Я посоромився, зате почав розпитувати Сванна про Берґотта:
— А хто його улюблений актор, ви не знаєте?
— Актор? Хтозна. Мені відомо лише, що він не знає рівні Берма, її він ставить над усіх. Ви бачили її?
— Ні, пане, батьки не пускають мене до театру.
— Шкода. А ви упрохайте їх. Берма у «Федрі», в «Сі-ді» — це, якщо хочете, тільки актриса, я не вельми вірю в «ієрархію» мистецтв. (Я зауважав, — і мене це вражало в розмовах його з бабусиними сестрами, — що коли Сванн говорив про щось серйозне, коли вживав вираз, пов'язаний з його оцінкою чогось важливого, він намагався підкреслити його тоном, неуважним і ущипливим, він наче брав його в лапки, мовляв, його хата скраю і буцімто питаючи: «Слово «ієрархія» вам відоме? Так кажуть тільки диваки». Але якщо це було дивно, то навіщо він сам казав: «ієрархія».) Через якусь мить він додав:
— Її гра така ж шляхетна, як будь-який шедевр, ну як… — він розсміявся, — … як ті шартрські королеви!
Досі ця його нехіть до серйозних розмов здавалася мені паризьким шиком, якоюсь противагою провінційному догматизмові бабусиних сестер, а ще я уявляв, що це дух того кола, де обертався Сванн і де як реакція на романтизм попередників панує інтерес до дрібних, неспростовних фактів, які колись зневажали за їхню банальність; гучні «фрази» відкидалися. Проте нині у ставленні Сванна до явищ мені ввижалося щось несправедливе. Здавалося, що він не сміє мати власної думки і спокійний душею тільки тоді, коли викладає, нічого не пропускаючи, достеменні подробиці. Але він при цьому не усвідомлював, що домагатися такої докладносте в розповіді — це все одно що висловлювати свою думку. Нараз мені згадався той вечір, коли я так побивався, що мама не прийде мене поцілувати, і коли він зауважив, що бали принцеси Леонської нудні. А проте все його життя минало саме в таких розвагах. У цьому я бачив суперечність. Для якого ж іншого життя запасав він свої поважні думки, судження, уже винесені поза всякі лапки? Коли ж він перестане з поштивою
