Гора між нами - Чарльз Мартін

— Знаєш, коли я ще вчився на першому курсі медінституту, мене призначали на нічні чергування. Вісім місяців я міняв пацієнтам простирадла. Мені було справді важко. Якось сказав про це Рейчел, а вона відрубала: якщо не хочеш виконувати брудну роботу, краще зміни університет, поки не пізно. Бо люди потребують лікаря, який не боявся б закаляти руки та ставився б до них з належною повагою. Отак я змінив своє ставлення, і звідти проросли паростки моєї «лікарської тактовності». Я замислився над тим, чого потребували люди, замість із висоти своєї білої вежі думати, що я сам хочу їм дати. Рейчел зруйнувала мою вежу та спустила мене в шанці до простих людей, де пахне не трояндами, а люди страждають. Отож я чудово розумію, як тобі ніяково. Можеш навіть зашарітися. Утім, не варто. Оскільки інших варіантів немає, я твій лікар. І я тобі скажу те, що казала мені дружина, коли мене щось не влаштовувало…

Ешлі підняла брову, очікуючи на продовження.

— Не скигли.

— Мені подобається ця жінка. — Ешлі зміряла мене прискіпливим оком, добираючи слова. — А ти маєш якісь там досягнення? Лікар року абощо?

— Абощо.

— Ні, серйозно. Я в надійних руках?

— Ти в моїх руках. А наразі найкращі твої ліки — це твоє почуття гумору. Воно просто на вагу золота, чесно тобі кажу.

— Чого це? Не схоже, що мої жарти наблизять до нас цивілізацію.

— Не бачиш, до чого хилю? — Я застебнув на собі рюкзак. — Якось уночі чи, може, рано-вранці гелікоптер привіз до нас у реанімацію хлопця, якого підстрелили в шию. Звичайний хлопець — він вийшов купити дружині морозива. Вона була вагітна, і їй закортіло смачненького. А він просто опинився не в той час не в тому місці. Крамницю якраз грабували, і щось у них там пішло негаразд. Його привезли просто в хатніх капцях. Із його сонної артерії фонтанувала кров… — Я мимохідь перевірив серцебиття Ешлі. — Буквально фонтанувала. Він втратив багато крові, але був і досі при тямі. Я заткнув дірку пальцем, і ми помчали його до операційної. Смерть наступала нам на п’яти. Я поглянув йому в очі та спитав на бігу: «Є на щось алергія?» «Ага, — каже, — на кулі», — піднісши руку, він вказав пальцем на свою шию. Я тоді зрозумів: ось цей хлопець житиме. А посеред усього того хаосу, що панував навколо, він хапає мене за руку та каже: «Док, тільки оперуйте мене як живого, добре? Не як мертвого». Потім відпустив, сіпнувся від болю й додав: «Мене Роджер звати. А вас?» І він вижив. Його дружина народила за два тижні після того. Вони надіслали мені повідомлення на пейджер, і я зайшов до них у палату. Його дружина простягла мені сповите немовля, назване на мою честь. У будь-яких підручниках пишуть, що такий пацієнт безнадійний. Він не мав жодної нагоди зачепитися за життя. Тож я думаю, що вся справа в почутті гумору й палкому бажанні побачити сина. — Я провів долонею по її обличчю. — І в тебе таке саме почуття гумору. Бережи його.

Ешлі схопила мене за руку та потягла до себе.

— Маю запитання, — серйозно почала вона, — і хочу чесну відповідь.

— Давай.

— Обіцяєш відповісти чесно?

— Обіцяю.

— Ти зможеш витягти нас звідси?

— Чесно?

Вона кивнула.

— Гадки не маю.

— Добре. — Вона лягла назад. — Я боялася, що ти відповіси «гадки не маю», а значить, нам гаплик. Навіть не питатиму, куди ми йдемо, бо переконана: ти знаєш, що робиш. Правда?

— Авжеж.

— Серйозно?

— Ні.

— Слухай, нам треба попрацювати над спілкуванням. — Вона стукнула спочатку себе в груди, а потім мене.

— Та ми наче працювали.

— Мені не потрібні чесні відповіді, розумієш? Я хочу, щоб ти брехав, як тільки вмієш. Кажи мені, що тут іти кілометр, коли насправді сотня. Добре?

— Ну гаразд, — розсміявся я. — Покиньмо наші теревені та рушаймо. Отам за пагорбом на нас уже чекає гелікоптер.

— А каву вони привезуть?

— Авжеж. А ще помаранчевий сік, кілька бутербродів з яйцем, сосиски, кекси, данську булочку з полуницями і з дюжину глазурованих пончиків.

— Ну ось, можеш же, коли захочеш, — кілька схвальних плескачів по спині.

Узагалі я не відмовився б від якихось саней. Мені згодилося б що завгодно, що зможе їхати по снігу та не забиватиме Ешлі до непритомності. Проблема полягала в тому, що на рівній поверхні це було б просто чудово, але таких поверхонь тут точно бракує. А на схилі з санями мені не впоратися. Якщо я втрачу рівновагу або якщо схил виявиться надто крутим, то просто загублю контроль над ними і вони впадуть кудись униз. Дивно було б вижити в авіакатастрофі, а померти на санях.

Так що я вирішив винайти щось середнє між санями й ношами. Ешлі має лежати в мій бік головою на конструкції, що на рівних поверхнях буде просто їхати за мною, але матиме дві ручки, за які я зможу у разі потреби її підняти та тягти. Свої інженерні спроби я почав з відірваного крила. Його поверхня була виготовлена з чогось, що нагадувало одночасно пластик і тканину (а не залізо). Матеріал був легкий, а головне — цілком гладенький. Основна частина крила була металева. Головною проблемою стало те, що крило мало форму, хоч як дивно, крила — тобто закруглене з обох боків. Отож я просто вирізав у верхній його частині заглибину розмірами десь із жінку та зміцнив нижню частину металевими стійками, які відірвав від іншого крила. Вийшло все доволі просто.

Тепер наступна проблема: чи витримає цей «авіаційний» матеріал тривалий шлях по снігу, кризі та камінню? Навряд чи. Треба якось зміцнити дно. Утім, якщо я чимось зміцню дно ззовні, це посилить силу тертя і мені важче буде тягти. А якщо не зміцню — вже скоро ми позбудемося саней. Де ж мені узяти годящий шмат металу?

Довго шукати не довелося: двигун ззовні був обшитий металевими листами. Від удару вони значно деформувалися з одного боку, а з другого лише здобули кілька подряпин. Добре, що конструкція літака передбачала можливість ремонту двигуна, і деякі з листів трималися на самих шпильках. Я причепив один з них там, де згідно з моїми планами будуть сідниці Ешлі.

Ну що ж, вийшло