Гора між нами - Чарльз Мартін

— Що, першим рейсом? — усміхнулася вона, відпускаючи мою куртку.

— Саме так. Купив тобі квиток у першому класі.

Потому я виліз назовні. Уперше за десять днів не відчував ані голоду, ані холоду. Узагалі почувався якось дивно. Наче щось змінилося — але я ніяк не міг збагнути, що саме. Ось я почухав підборіддя — і до мене дійшло: я всміхаюся.

Розділ вісімнадцятий

А пам’ятаєш наших черепашок? Цікаво, як там у них справи? Де вони зараз? Як далеко їм удалося відплисти? Чи дісталися вони берегів Австралії? А особливо цікаво, як там твій маленький друг.

Пам’ятаю, як ти поплескала мене по плечу та прошепотіла:

— Ти це чуєш?

Ми натрапили на самицю, яка саме викопувала у піску ямку для своїх яєць. Щоб не налякати черепаху, ми тихенько залізли на дюну поруч і лягли стежити за нею. Копала вона чимало, а потім увійшла у стан, побідний до трансу, й почала нести яйця. Їх було, мабуть, близько сотні. Нарешті закінчивши цей процес, вона закидала яйця піском, підповзла до води та зникла у хвилях.

Ми злізли з дюни та підійшли до піщаного пагорба. Такого великого гнізда ми ще не бачили. Ти обережно розвішувала рожеву стрічку навколо нього, а я допомагав вирізати прапорці — щоб гніздо було здалеку видно будь-кому. Хоча ти начепила там стільки стрічок, що гніздо, либонь, було видно і з літаків. Із того вечора ти почала відлік днів — наче дитина, що ніяк не може дочекатися Різдва. У тебе був спеціальний календар для того гнізда. А на п’ятдесятий день я взяв відпустку, і ми почали ночувати на пляжі.

— Вони ж не обов’язково мають вилупитися на шістдесятий день, правильно? А ну як полізуть раніше?

У тебе на лобі був туристичний ліхтарик, і на тому пляжі ти скидалася на шахтаря, що заблукав. Я хотів залізти до тебе у спальник, але ти просто перед моїм носом застібнула блискавку та суворо сказала:

— Ні. А якщо черепашки почнуть вилуплятися? Тільки не зараз.

Ти ніколи не робила нічого наполовину, це точно.

На пляжі було тепло, і легіт приносив нічну прохолоду з південного заходу. Океан був схожий на спокійне озеро, а не на бурхливу стихію. Настав п’ятдесят дев’ятий день. Ти глибоко спала, пускаючи слину на свій спальник. Я поплескав тебе по плечу — і ти миттю прокинулася. Уже за хвилину ми обоє звісилися з дюни й почали спостерігати, як перше черепашеня струшує пісок та прямує до води. Скоро весь пляж ряснів крихітними морськими черепашками. Ти пошепки їх рахувала, а голос так і дзвенів радістю.

— Та звідки ж вони знають, куди йти? Це просто диво!

— Гадаю, у них є якийсь внутрішній компас, що підказує їм, де вода.

Аж тут із гнізда виліз наш маленький приятель. На відміну від своїх братиків і сестер він поліз в інший бік, до нас. За кілька десятків сантиметрів він почав зариватися в пісок. Ти насумрила брови — було ясно, що цей малий просто помре тут.

— Він же не туди йде… Так він ніколи не дістанеться моря…

Ти злізла вниз, обережно взяла черепашеня на долоні й піднесла до краєчка води. Малюк торкнувся лапками води, і перша ж хвиля забрала його в море.

— Ну ось, малий… Давай, пливи в Австралію.

Його панцир виблискував у місячному сяйві, наче крихітний діамант, і ми ще якийсь час дивилися, як він кудись прямує. Вітер розтріпав твоє волосся. Ти радісно всміхалася, і ми ще довго сиділи на тому пляжі. Те мале черепашенятко плавало краще, ніж ходило.

Ти обернулась — і побачила її. За дюною, що слугувала нам пунктом спостереження, була галявинка, поросла дубками та високою травою. Коло шосе стояв великий знак «Продається».

— Ти не знаєш, хто власник?

— Ні.

— І скільки ж може коштувати ця земля?

— Мабуть, чимало, бо продається вона вже давно.

— Дивний розмір ділянки. Великий дім тут не побудуєш, але є високі захисні дюни. Має, напевно, метрів триста вздовж шосе і метрів двісті п’ятдесят уздовж пляжу. Такий собі сплющений трикутник.

— А ще тут національні парки обабіч, тому, закладаюся, будівництво чимбільше обмежують через вплив на довкілля. Зазвичай, коли люди купують дорогі ділянки, вони хочуть мати змогу будувати там, що заманеться.

Ти махнула рукою вздовж пляжу:

— Тільки-но поглянь — тут, либонь, з десяток кладок. Стільки рожевих стрічок, що можна відкривати новий підрозділ спостереження. Якщо це місце таке важливе для черепах, чого ж національні парки його не викуплять?

— Вважаю, питання в грошах.

— Тоді ми маємо його купити.

— У якому сенсі?

Ти почала видиратися на дюну та вивчати ділянку.

— Глянь-но, нам не потрібен великий будинок. Гадаю, цього місця, — ти окреслила щось руками у повітрі, — нам вистачить. Пляжний будинок із задніми дверима, що виходять на берег. Ми могли б зробити великі вікна на всю стіну, щоб пильнувати черепах.

Я тицьнув пальцем вбік уздовж пляжу:

— Кохана, у нас отам вже є чудовий будиночок. А сюди ми можемо приходити, коли захочемо.

— Так, а раптом новий власник цієї ділянки не схоче, щоб черепахи копирсалися в нього на подвір’ї? А ми — ми захочемо. Так що маємо її купити.

Минув десь тиждень. Я з головою поринув у роботу.