Гора між нами - Чарльз Мартін

Надвечір я повернувся додому, жбурнув сумку на диван і помітив, що скляні задні двері відчинено. Вийшовши на пляж, я побачив тебе. Сонце вже сіло, і твою постать підсвічувало моє улюблене синювате світло — останнє перед тим, як настане ніч. Під бризом тріпотів твій білий саронґ[31]. Ти помахала мені рукою. Така засмагла, що коло очей від окулярів навіть лишилися світлі смужки.

Я забіг додому, перевдягнувся у шорти та витяг із сумки теку з паперами. Ти привітала мене усмішкою, простягаючи якусь коробочку в красивій обгортці. Вітерець куйовдив твоє волосся, і окремі пасма постійно падали тобі на щоки й губи. Я поцілував одне пасмо на твоїй щоці, і ти прибрала його за вухо.

На коробочці була картка з написом «Це допоможе тобі знайти шлях назад до мене». Я відкрив коробочку та дістав компас.

— Переверни його, — підказала ти.

На задній поверхні було гравіювання: «Моя справжня північ». Ти повісила компас мені на шию та прошепотіла:

— Без тебе я давно загубилася б.

— А в мене теж щось є для тебе.

— Правда?

Я простягнув тобі папери. Ти прогорнула кілька сторінок та насупилася, наче там було написано грецькою.

— Любий, що це?

— Ось це — кадастрова оцінка. А то — договір на земельну ділянку.

— Яку ще ділянку? Хіба в нас немає дог… — Ти знов занурилася в документи, а потім поглянула в бік тих гнізд на березі. — Ні, не може бути.

— Це поки що просто пропозиція. Вони не обов’язково погодяться. Я хочу трохи скинути ціну.

Заверещавши з радощів, ти стрибнула мені на руки — ну просто сцена з фільму «Офіцер і джентльмен»[32] у нас на пляжі.

— Ні, я повірити не можу, що ти це зробив!

— Та почекай, ми ж іще не знаємо, чи погодяться вони на мою пропозицію. І ця ділянка має суттєві обмеження, тож нам доведеться на них зважати. Там навколо національні парки і…

— Ми зможемо побудувати там невеличкий будиночок?

— Та ми ж іще не купили ділянку…

— Так, але, коли купимо, ми зможемо побудувати невеличкий будиночок зі скляним фасадом, щоб дивитись, як уночі встає місяць над пляжем?

Я кивнув.

— І скільки вона коштує?

— Багато. Ми ще кілька років не зможемо звести там будинок.

— Нічого, я почекаю.

Як же було приємно робити той подарунок…

Розділ дев’ятнадцятий

Ґровера треба поховати як належить. Я оглянув ландшафт і трохи вище від того місця, де він зараз лежав, побачив вихід голого каменю. Звідти відкривається чудовий краєвид — думаю, Ґроверові сподобалося б, беручи до уваги його любов до висоти. Я приніс від літака шмат хвостової частини й ним, наче лопатою, почав відкидати сніг. Потім став копати яму. Ну, як копати — швидше викидати каміння, аніж копати. Приготувавши місце, я взяв Ґровера на плечі та потягнув його вгору. Там я опустив тіло в яму. Спробував зняти його обручку, але вона не пройшла через суглоб. Натомість я витяг усе, що було в його кишенях, і зняв годинника. Ще я взяв шнурки з його черевиків, вовняні шкарпетки та ремінь. Наостанок я вирішив забрати ще й джинсову куртку.

Захід сонця заливав усе помаранчевим світлом, і я заходився закладати могилу камінням. Я обрав хороше місце. Тут майже завжди дме вітер — йому сподобалося б. Наче він постійно летить. Знявши шапочку, я спробував щось сказати:

— Ґровере… Пробачте мені, що я втягнув вас у це все. Якби я не найняв ваш літак, ви спокійно померли б удома, поруч із дружиною. Гадаю, ви зараз проходите тренування у таборі янголів, еге ж? Гадаю, з вас вийде незлецький янгол. Скоро вам видадуть крила, так що, сподіваюся, ви зможете допомагати своїй дружині. Я обов’язково з нею поговорю, з вашою дружиною, тільки-но ми звідси заберемося. Я розкажу їй, що сталося, та віддам ваші речі, — я покрутив у руках шапочку. — Може, мені варто перепросити. Не знаю, — я гигикнув. — Щиро кажучи, це ви нас кинули хтозна-де. — Вітер жбурнув мені в обличчя жменю снігу. — Якщо тільки там, нагорі, не планують покласти тут іще два тіла, то було б добре, щоб змінилася погода. Аби хоч трохи тепліше та припинився цей сніг. А ще я не знаю, куди нам іти — тож, може, допоможете мені? Закиньте там за нас слівце, добре? — Я озирнувся. Абсолютно білий світ простерся на 60 кілометрів в один бік і 90 в інший. — Вважаю, Ешлі заслуговує на можливість одягти ту свою білу сукню. Вона молода — у неї все життя попереду.

Світло майже згасло, і небо світилося холодною синявою, перш ніж поступитися місцем темряві. Наді мною десь на висоті у дванадцять кілометрів пролетів літак — на південний схід. Він лишав по собі довгий білий слід.

— Якщо це ви так жартуєте, то зовсім не смішно.

Другий літак перетнув слід першого.

— Зрозумів, ага. До речі, оскільки я загубився, то й ми загубилися. І вбити нас тут не так вже й важко. Ситуація стає дедалі гіршою. Та кішка ледь нас не загризла. Ну, ви знаєте — ви ж там з нею танцювали. Так ось, якщо я помру — помре й вона. А ще ваш собака. На жаль, забув, як його звати. — Вітер проймав до кісток, і я застебнув куртку. — Я не намагаюся здаватися важливішим, аніж є, але прошу не за себе. Я прошу за ту дівчину з поламаною ногою, яка вже втрачає надію. Вона думає, що я не бачу, але я все бачу. Так, вона міцний горішок, проте така халепа розтрощить кого завгодно. Це суворе місце, і воно швидко позбавляє будь-якої надії. — По моїй щоці покотилася сльоза. Руки мої були вкриті