Фальшивомонетники - Андре Жід
«Ось та мить, коли треба всім ризикнути, — подумав Бернар.
На мить його витівка здалася йому вкрай божевільною. Він пильно подивився Лорі у вічі.
— Хто я?.. Я друг Олів’є Моліньє. — Він замовк, усе ще вагаючись, але побачивши, як вона зблідла, почувши це прізвище, наважився: — Я друг Олів’є, який доводиться братом Венсанові, вашому коханцеві, що так підло покинув вас...
Він мусив урвати мову. Лора похитнулася. Її обидві руки, викинуті назад, гарячково шукали, за що вхопитися. Але особливо вразив Бернара стогін, який у неї вихопився; то був майже нелюдський зойк, більше схожий на зойк пораненого дикого звіра (коли мисливець чує такий зойк, йому стає соромно, і він почуває себе катом), зойк такий дивний і такий несхожий на все те, чого Бернар міг чекати, що він весь затремтів. Він відразу зрозумів, що тут ішлося про реальне життя, про справжній біль, і все те, що він пережив раніше, здалося йому таким собі парадом і грою. Глибоке хвилювання опанувало його; воно було для нього таким новим, що він не міг дати йому раду, й воно підступило йому до горла... Почулися глухі ридання... Хто це плаче? Невже він, Бернар?.. Він кинувся, щоб її підтримати, він став перед нею навколішки, він белькотів крізь свої ридання:
— Пробачте... Пробачте... Я завдав вам болю... Я знав, що вам нема на що жити й хотів допомогти вам.
Але Лора, задихаючись, відчувала, що от-от зомліє. Вона шукала очима, куди їй сісти. Бернар, який дивився на неї, зрозумів її погляд. Він стрибнув до маленького крісла, яке стояло в ногах ліжка, рвучким рухом підсунув його до неї, і вона важко опустилася в нього.
Тут стався один гротескний інцидент, про який я не став би розповідати, якби він не вплинув вирішальним чином на взаємини Бернара й Лори, допомігши їм подолати взаємну ніяковість. Отже, я не намагатимуся штучно прикрасити цю сцену.
За ту ціну, яку платила Лора за своє мешкання (тобто ту, яку брав з неї власник готелю), не можна було вимагати, щоб меблі в номері були елегантними; але пожилець мав право сподіватися принаймні на те, що вони будуть достатньо міцними. Але те низеньке крісло, яке Бернар підсунув Лорі кульгало на одну ніжку; тобто воно мало велику схильність підбирати одну свою ногу під себе, як підбирає її пташка під своє крило, але для пташки такий рух є природним, а для крісла — незвичним і гідним осуду. Тому воно ховало своє каліцтво під густою бахромою. Лора знала своє крісло й знала, що сідати в нього треба з надзвичайною обережністю. Але вона забула про це в тому стані, в якому була, і згадала лише тоді, коли крісло перекинулося під нею. Вона тихо скрикнула криком, зовсім іншим, аніж її недавній протяжний зойк, ковзнула вбік і через мить уже сиділа на килимі в Бернарових обіймах, який поквапився її підхопити. Збентежений і водночас розвеселений, він мусив опуститись навколішки. Таким чином Лорине обличчя опинилося зовсім близько від його обличчя. Вона зашарілась і зробила спробу підвестися на ноги. Він їй допоміг.
— Ви не забилися?
— Ні, дякую. Завдяки вам. Це крісло калічне, його лагодили вже двічі... Сподіваюся, якщо випрямити його ніжку, воно не впаде.
— Зараз я це зроблю, — сказав Бернар. — Готово? Хочете сісти? — Потім спохопився: — О, дозвольте... Буде ліпше, якщо спочатку я сам його випробую. Ось бачите, зараз воно стоїть дуже добре. Я можу навіть поворушити ногами (і він зробив це, сміючись). — Потім підвівся. — Сідайте. І якщо ви дозволите мені залишитися тут ще бодай на мить, я візьму собі стілець. Я сяду поруч із вами й не даватиму вам упасти. Не бійтеся... Я маю ще зробити для вас дещо.
У його словах було стільки палкого почуття, стільки стриманости в його манерах, що Лора не втрималася від усмішки.
— Ви не сказали, як вас звати.
— Бернар.
— А ваше прізвище?
— У мене немає родини, яка дала б мені прізвище.
— Ну, принаймні, прізвище ваших батьків.
— У мене нема батьків. Тобто я байстрюк, як і та дитина, яку ви чекаєте.
Усмішка миттю зійшла з обличчя Лори. Вона була обурена цими впертими намаганнями проникнути в її життя, в її таємницю.
— Але звідки вам це відомо?.. Хто вам сказав?.. Ви не маєте права це знати.
Бернар заговорив, і тепер його голос звучав гучно й зухвало:
— Я знаю водночас і те, що знає мій друг Олів’є, і те, що знає ваш друг Едуар. Але кожному з них відома лише половина вашої таємниці. Мабуть, я один у світі, крім вас, хто знає її цілком... Ви ж бачите, що я повинен стати вашим другом, — додав він лагіднішим голосом.
— Які ж вони нестримані, ці чоловіки, — сумно прошепотіла Лора. — Але... якщо ви не бачилися з Едуаром, він не міг нічого вам розповісти. Отже, він написав вам?.. То це він вас сюди послав?
Бернар замовк. Перед цим він говорив надто швидко, піддавшись спокусі трохи похизуватися. На запитання Лори він заперечливо похитав головою. Обличчя Лори ставало все похмурішим. У цю мить у двері постукали.
Хотіли вони цього чи не хотіли, але спільне хвилювання певною мірою об’єднує двох людей. Бернар відчув себе в пастці; Лорі було прикро, що її застануть не саму. Вони перезирнулися, як перезираються співучасники в злочині. Стук повторився. Обоє разом сказали:
— Заходьте.
Ось уже кілька хвилин, як Едуар слухав, стоячи за дверима, здивований, що чує голоси в кімнаті Лори. Останні фрази Бернара допомогли йому зрозуміти, що діється. Він не міг помилитися щодо їхнього значення, не мав підстав сумніватися, що той, хто говорив і був тим злодієм, який украв його валізу. Своє рішення він ухвалив відразу. Бо Едуар належав до тих людей, які мляво поводяться лише в умовах повсякденної рутини, але вмить напружуються й готові діяти перед непередбаченим. Тож він відчинив двері, але залишився на порозі, посміхаючись і по черзі дивлячись то на Бернара, то на Лору, що обоє підхопилися на ноги.
— Пробачте мені, люба подруго, — сказав він Лорі з тим жестом, яким відкладають вияви почуттів на трохи пізніше. — Спочатку я маю сказати кілька слів цьому панові, якщо він зробить мені ласку і вийде на