Фальшивомонетники - Андре Жід
У потязі, в якому я їхав позавчора з Отейля, я почув, як молода мати лагідно нашіптує на вухо дівчинці років десяти: «Ти і я, я і ти, а на всіх інших нам наплювати».
(О, я добре знаю, що то були люди з простого народу. Але простий народ також має право на наше обурення. Чоловік тієї молодої матері, сидячи в кутку вагона, читав газету, спокійний, умиротворений і, може навіть, не рогатий.)
Чи можна уявити собі шкідливішу отруту?
Майбутнє належить байстрюкам. Яке глибоке значення в цьому виразі: «Дитина природи!» Лише байстрюк має право називатися дитиною природи!
Родинний егоїзм... лише трохи менш огидний, аніж егоїзм індивідуальний.
6 листопада
Я ніколи не міг нічого вигадати. Але я стою перед реальністю, як художник перед своєю моделлю, яка йому каже: намалюй мені такий рух, надай мені виразу, який мені личить. А якби я добре знав пружини, що рухають моделями, які постачає мені суспільство, я міг би примусити їх діяти за моїм бажанням; або принаймні я міг би запропонувати їхній нерішучості такі проблеми, які вони розв’язали б по-своєму, а отже, їхня реакція навчила б і мене. Це з огляду на моє покликання романіста мене мучить потреба втручатися, впливати на їхню долю. Якби я мав більше уяви, я вигадував би інтриги; я ж провокую їх, спостерігаю за дійовими особами і роблю те, що вони мені диктують.
7 листопада
Усе, що я написав учора, — неправда. Насправді ж реальність цікавить мене як пластичний матеріал, і мене набагато більше обходить те, що могло би бути, аніж те, що було. Мене надзвичайно приваблюють можливості, якими володіє кожна жива істота, і я оплакую все те, що атрофується під накривкою звичаїв».
Бернар мусив урвати на мить своє читання. Його погляд потьмарився. Він хапав ротом повітря, так ніби забував дихати, поки читав, настільки це читання заполонило його увагу. Він розчахнув стулки вікна й наповнив собі легені, зробивши ще один глибокий вдих.
Його дружні почуття до Олів’є були вочевидь дуже сильними. Він не мав ліпшого друга й нікого так не любив на цьому світі, тим більше, що не міг любити своїх батьків; іноді його серце віддавалося цьому почуттю понад усяку міру. Але він і Олів’є розуміли дружбу по-різному. Мірою того як Бернар просувався у своєму читанні, він усе більше дивувався, усе більше захоплювався — хоча в цьому захопленні відчувався певний біль — тим, яким різним може бути його друг, що його він нібито знав так добре. Олів’є не розповідав йому нічого з того, про що говорилося в цьому щоденнику. Він не розповідав йому ані про Армана, ані про Сару, й Бернар майже не здогадувався про їхнє існування. Наскільки відмінним здавався Олів’є, коли він був із ними, аніж тоді, коли він був із ним, Бернаром!.. Хіба впізнав би Бернар свого друга на тому ліжку, в кімнаті Сари? До неймовірної цікавості, яку розбудило в ньому це читання, домішувалася болісна тривога, щось подібне до огиди чи роздратування. У ньому було щось від того роздратування, яке він відчув зовсім недавно, коли побачив, як Олів’є та Едуар ідуть, тримаючись за руки. Це роздратування було спричинене відчуттям того, що він тут зайвий. Це роздратування могло завести його далеко й примусити наробити дурниць. Як і будь-яке роздратування, зрештою.
Кінчаймо цю перерву. Усе сказане вище я сказав лише для того, щоби впустити трохи повітря між сторінки цього щоденника. Тепер же, коли Бернар віднайшов дихання, дозволимо йому повернутись до нього. І ось він уже читає далі.
XIII
Зі старих мало користі.
Вовенарґ
ЩОДЕННИК ЕДУАРА
(продовження)
8 листопада
«Старе подружжя Лаперузів знову переїхало на інше місце. Їхнє нове помешкання, де я досі не був, розташоване на антресолях у тому невеличкому заглибленні, яке утворює передмістя Сен-Оноре, перед тим як перетнути бульвар Османа. Я подзвонив. Лаперуз вийшов мені відчинити. Він був у одній сорочці з якимсь білим ніби пожовклим чепчиком на голові, в якому я зрештою впізнав стару панчоху (вона належала пані Лаперуз, звичайно ж), зав’язаний вузлом кінець якої бив його по щоці, наче китиця шапочки. У руці він тримав криву кочергу. Вочевидь я застав його в ті хвилини, коли він виконував роботу пічника.
Побачивши, що він трохи збентежений, я запитав:
— Може, мені прийти пізніше?
— Ні, ні... Заходьте. — І він провів мене у вузеньку довгу кімнату, два вікна якої виходили на вулицю, яка на висоті ліхтарного стовпа. — Я чекав ученицю саме о цій годині (була шоста година вечора), але вона повідомила мене телеграмою, що не прийде. Я дуже радий вас бачити.
Він поклав кочергу на круглий столик і сказав, мовби вибачаючись за своє вбрання:
— Служниця пані де Лаперуз дозволила, щоб вогонь у печі погас. Вона прийде лише вранці, і я мусив вигребти попіл...
— Хочете, я допоможу вам знову розпалити вогонь?
— Ні, ні... Це брудна робота... Але дозвольте, я піду перевдягнуся.
Він вийшов, дрібочучи ногами, і майже відразу повернувся, накинувши на себе куртку з тонкої козячої шкіри з відірваними ґудзиками, порваними рукавами й таку потерту, що я навіть біднякові посоромився б її дати. Ми сіли.
— Вам здається, що я змінився, чи не так?
Я хотів був заперечити, але не знайшов що сказати, боляче вражений стомленим виразом цього обличчя, яке я знав таким гарним. Він провадив:
— Атож, я дуже постарів за останній час. Я починаю потроху втрачати пам’ять. Коли повторюю фугу Баха, мені доводиться зазирати в ноти...
— Скільки молодих музикантів були б щасливі, якби володіли тим, чого ви досі не втратили.
Він похитав головою.
— Ет, у мене слабне не тільки пам’ять. Коли, наприклад, я йду, мені здається, що я пересуваюся досить швидко. Але всі люди на вулиці легко випереджають мене.
— Це лиш тому, що сьогодні люди ходять набагато швидше, — сказав я.
—
