Фальшивомонетники - Андре Жід

Посмішка Едуара стала ще іронічнішою, коли Бернар підійшов до нього.

— Я так і знав, що зустріну вас тут.

Бернар зрозумів, що він попався на гарячому. Йому не залишалося нічого іншого, як покластися на свою зухвалість. Так він і зробив, розуміючи, що грає ва-банк.

— Я теж сподівався знайти вас тут.

— Насамперед і якщо ви досі цього не зробили (бо я хотів би вірити, що ви прийшли сюди саме для цього) ви маєте зійти вниз і оплатити в конторі рахунок пані Дув’єр, скориставшись тими грішми, які ви знайшли в моїй валізі і які, я думаю, маєте зараз при собі. Не повертайтеся раніш як через десять хвилин.

Усе це було сказано голосом серйозним, але тоном, у якому не відчувалося найменшої погрози. Тим часом Бернар віднайшов свою самовпевненість.

— Я й справді прийшов сюди з цією метою. Ви не помилилися. І я починаю думати, що я теж не помилився.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що ви саме такий, яким я вас собі уявляв.

Едуар марно намагався напустити на себе суворий вигляд. Він ледве стримував сміх. Він зробив легкий іронічний уклін і сказав:

— Дякую. Залишається тільки перевірити зворотне припущення. Гадаю, оскільки ви тут, ви прочитали мої папери?

Бернар, який, не моргнувши, витримав погляд Едуара, у свою чергу посміхнувся з виразом зухвалости, веселости, нахабства і вклонився у відповідь:

— У цьому можете не сумніватися. Я тут, щоб служити вам.

І легко, наче ельф, пострибав униз сходами.

Коли Едуар повернувся в кімнату, Лора ридма ридала. Він підійшов до неї. Вона поклала чоло йому на плече. Такий бурхливий вияв почуттів бентежив його, був для нього майже нестерпний. Він сам не помітив, як став легенько плескати її долонею по спині — так намагаються допомогти дитині, коли вона закашляється.

— Моя бідолашна Лоро, — сказав він. — Ну ж бо, ну ж бо... будьте розважливою.

— О, дайте мені трохи поплакати. Мені це приносить полегкість.

— У будь-якому випадку, ви повинні вирішити, що вам тепер робити.

— А що я маю робити? Куди я можу поїхати? Кому, ви вважаєте, я можу про все розповісти?

— Ваші батьки...

— Але ж ви знаєте моїх батьків. Для них це буде велике горе. Адже вони все зробили для мого щастя.

— Дув’єр?..

— Я ніколи не наважуся з ним зустрітися. Він такий добрий... Не думайте, що я зовсім його не люблю... Якби ви знали... Якби ви знали... О, скажіть мені, що ви зневажаєте мене не занадто.

— Якраз навпаки, моя маленька Лоро. Якраз навпаки. Як ви могли так подумати?

І він знову став поплескувати її по спині.

— Ай справді, перед вами я не знаю сорому.

— Скільки вже днів ви тут?

— Я вже й не знаю. Я жила тут лише чеканням вашого приїзду. Бували хвилини, коли мені здавалося, що я вже не можу. Зараз відчуваю, що більш не проживу тут жодного дня.

І вона стала схлипувати ще частіше, майже плачучи вголос, але плач її звучав здушено.

Едуар почувався все ніяковіше.

— Послухайте, Лоро... Заспокойтеся. Той хлопець... я не знаю навіть, як його звати...

— Бернар, — прошепотіла Лора.

— Бернар повернеться з хвилини на хвилину. Ну ж бо, візьміть себе в руки. Не треба, щоб він бачив вас такою. Наберіться мужности. Ми щось придумаємо, я вам обіцяю. Ну ж бо, витріть сльози. Плачучи, нічому не зарадиш. Подивіться в дзеркало. Обличчя у вас зовсім червоне. Умийтеся. Коли я бачу, як ви плачете, я ні про що не можу думати... Чуєте? Він уже тут. Зараз увійде.

Він підійшов до дверей і відчинив їх, впускаючи Бернара.

І поки Лора, обернувшись до них спиною, займалася своїм туалетом, намагаючись домогтися, щоб вираз її обличчя став спокійнішим, Едуар запитав:

— А зараз, добродію, чи можу я вас запитати, коли мені буде дозволено знову вступити у володіння своїми речами?

Він сказав це, дивлячись Бернарові просто у вічі з тією самою іронічною посмішкою на губах.

— Негайно, пане, якщо бажаєте. Але мушу вам признатися, що деяких речей там бракує, проте запевняю вас, вони були мені набагато потрібніші, аніж вам. Але, звичайно ж, ви могли б погодитися зі мною лише в тому випадку, якби знали мою історію. Скажу вам тільки, що від сьогоднішнього ранку я залишився без даху над головою, без притулку, без родини і вже був готовий стрибнути в Сену, якби ви мені не зустрілися. Я довго йшов слідом за вами сьогодні вранці, коли ви розмовляли з Олів’є, моїм другом. Він мені стільки розповідав про вас! Я хотів до вас підійти. Я шукав привід, якийсь засіб... Коли ви викинули геть свою квитанцію з камери схову, я благословив свою долю. О, не приймайте мене за злодія. Якщо я і вкрав вашу валізу, то лиш для того, щоб увійти з вами в контакт.

Бернар виклав усе це майже на одному подисі. Дивне полум’я пожвавлювало йому мову та освітлювало риси його обличчя. Можна сказати, то було полум’я доброти. Іронічна посмішка Едуара змінилася доброзичливою усмішкою, і це свідчило про те, що він відчув прихильність до свого співрозмовника.

— І що тепер? — запитав він.

Бернар зрозумів, що домігся успіху.

— А тепер, чи вам не потрібен, бува, секретар? Я не думаю, що погано виконував би цю роботу, якби виконував її з радістю.

Цього разу Едуар засміявся. Лора з подивом дивилася на обох.

— Он як!.. Подивимося, мені треба буде подумати. Приходьте зі мною зустрітися завтра о цій самій годині, на цьому самому місці, якщо пані Дув’єр дозволить... бо з нею мені також доведеться розв’язати чимало проблем. Ви оселилися в готелі, я думаю? А втім, байдуже де. Яка мені різниця? До завтра.

І він подав Бернарові руку.

— Пане, — сказав Бернар, — перш ніж я вас покину, дозвольте мені нагадати вам, що в передмісті Сен-Оноре живе бідний старий професор фортепіанної музики, на прізвище, якщо не помиляюся Лаперуз, якого ви немало порадуєте, коли навідаєте його.

— Чорт забирай, для початку це зовсім непогано, і схоже, ви дуже добре знаєте свої майбутні обов’язки.

— Отже... Ви готові погодитися?

— Ми поговоримо про це завтра. До побачення.

Затримавшись іще на кілька хвилин у Лори, Едуар пішов до Моліньє. Він сподівався, що застане там Олів’є, з