Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

а то й із тривожним вереском. Дівчинку вовтузили то до одних, то до інших, мов ляльку, яку вихоплюють одне в одного заздрісні діти. Один хитромудрий фермерський наймит запропонував улаштувати аукціон і пустити дівчинку з молотка, а якісь крикуни, що тимчасово перемістились у «Лебідь» із «Плуга», розмріялися, що містер Вон вихопить із внутрішньої кишені якусь зброю — револьвер або кинджал — і наскочить на містера з відвагою справжнього батька. Якийсь дотепник дав слово дитині у момент найвищої емоційної напруги: «Татку!» — вигукнула вона, простягаючи рученята до містера Армстронга і навіки руйнуючи сподівання подружжя Вонів, які одразу ж зарюмсаними кинулися один одному в обійми. Роль місіс Вон у цих оповідках головно полягала в риданні. Вона робила це то у кріслі, то просто на підлозі, а у фіналі незмінно зомлівала. Один молодий городник висунув здогадку (і дуже нею пишався) про роль непритомного чоловіка в ліжку: прокинувшись від тривалого сну і, почувши суперечки в сусідній кімнаті, він схопиться, кинеться до вітальні й, наче Соломон, проголосить, що дитину треба розрізати навпіл і віддати одну половину Вонам, а другу — Армстронгові. Це буде правильне рішення.

Коли з неба зникли рештки денного світла, годинникова стрілка посунулася ближче до шостої години, а ріка текла собі, виблискуючи в темряві, до «Лебедя» під'їхав вершник й одразу спішився. У зимовій кімнаті стояв такий заглушливий галас, що ніхто навіть не почув, як чоловік зайшов і причинив за собою двері. Він постояв трохи, послухав, як у загальному гаморі повторюють його ім'я, аж поки його нарешті помітили. І навіть коли вони вже побачили прибульця, то не одразу второпали, що це саме той, на кого чекають. Ті, хто знав, який вигляд має старший Армстронг (а тут уже пригадали, що він байстрюк дворянина та служниці), очікували побачити високого, кремезного й темношкірого хлопа. Не дивно, що вони не одразу впізнали цього молодика. Він світлошкірий, стрункий і мав темно-русяве волосся, що на кінцях звивалося в кучерики. Було у ньому щось хлопчаче: очі голубі й такі бліді, що здавалися прозорими, а шкіра тендітна, мов у дівчини. Першою його помітила Марго, і сама не збагнула, чи то материнський, а чи жіночий інстинкт зворушився в ній після появи чоловіка. Для неї він був однаково привабливий і як хлопчик, і як чоловік.

Він проштовхався до шинквасу. Коли стиха назвав Марго своє ім'я, вона одразу ж вивела його із загального приміщення в маленький коридор у задній частині будинку, освітленій самою лише свічкою.

— Навіть не знаю, що сказати, містере Армстронг. А ви ще й втратили вашу бідолашну жінку. Розумієте, оскільки ваш батько був тут уранці…

Він перервав її.

— Нічого страшного. Дорогою сюди я перестрів вашого панотця. Він привітався зі мною, здогадавшись, куди я їду і чому так поспішаю, — тут чоловік замовк. Марго здалося, що він втер сльозу. Опанувавши себе, продовжив: — Він мені все й пояснив. Отже, це не Еліс. Її упізнала інша родина.

Він опустив голову.

— Я подумав, що все одно краще зайти, тим паче, що опинився так близько, а ви чекали на мене. Але час вже йти. Прошу, перекажіть містерові й місіс Вон, що я дуже, — тут його голос здригнувся знову, — дуже за них радий.

— Принаймні з'їжте що-небудь перед дорогою. Може, вип'єте склянку елю? Чи гарячого пуншу? Ви подолали такий довгий шлях, тож сядьте й перепочиньте трохи. Містер і місіс Вон зараз у вітальні й сподіваються, що зможуть особисто висловити вам свої співчуття…

Вона відчинила двері й запросила його всередину.

Робін Армстронг незграбно зайшов до кімнати, напустивши на себе вибачливий вигляд. Це так обеззброїло містера Вона, що він підхопився й потиснув йому руку, навіть не усвідомлюючи, що робить.

— Перепрошую, — одночасно промовили обидва чоловіки.

— Дуже незручно вийшло, — знову хором, тож неможливо було визначити, хто з них заговорив першим.

Поки ті двоє не могли дати собі раду, місіс Вон не розгубилася:

— Співчуваємо вам, містере Армстронг, із приводу вашої втрати.

Він обернувся до неї…

— Що? — спитала вона за мить. — Щось не так?

А він придивлявся до дитини, що сиділа в неї на колінах.

Раптом у молодого містера Армстронга підломилися ноги. Він усім тілом привалився до Марго й одразу сповз у крісло, вчасно підставлене містером Воном. Судячи з того, як заплющилися його очі, Робін втратив свідомість.

— Божечки! — скрикнула Марго і побігла по Риту до кімнати, де спав фотограф.

— Його виснажила довго подорож, — співчутливо промовила Гелена, схилившись над зомлілим чоловіком. — Так сподіватись… А потім дізнатися, що її тут немає… Такий шок для нього.

— Гелено, — звернувся до неї Вон, і в його голосі бриніла тривога.

— Лікарка швидко поставить його на ноги.

— Гелено.

— Гадаю, в неї є гвоздична олія чи нюхальна сіль.

— Гелено!

Вона обернулася до чоловіка.

— Що тобі?

Обличчя в неї було спокійне, очі прозорі.

— Люба, — почав він тремтячим голосом, — чи не здається тобі, що в його млості може бути й інша причина?

— Яка причина?

Помітивши невинне збентеження на її обличчі, він завагався.

— Можливо… — йому забракло слів, і Вон просто махнув у бік дитини, що з байдужим виглядом сиділа на стільці. — Уяви, що врешті…

Двері відчинилися, вбігла Марго. За нею зайшла Рита й одразу ж присіла біля парубка. Однією рукою вона охопила його зап'яток, а іншою витягла годинник і стала рахувати.

— Він опритомнює, — сповістила Марго, помітивши легкий рух повік. Вона стала розтирати долонями його руку.

Рита придивилася до обличчя свого нового пацієнта.

— Усе з ним буде гаразд, — погодилася вона й сховала годинник до кишені.

Молодик розплющив очі. Він зробив кілька вдихів й одразу ж притулив долоні до лиця, намагаючись приховати своє запаморочення. Коли прибрав руки, то мав уже кращий вигляд.

Армстронг знову поглянув на дитину.

— Здоровий глузд підказує мені, що вона — не Еліс, — затинаючись, проговорив він. — Це ваша дочка. Так сказав панотець. Так кажете ви. Так і є.

Гелена, погоджуючись, кивнула, й одразу витерла сльозу співчуття молодому батькові.

— Не сумніваюся, що зараз ви питаєте себе, як же я міг так легко переплутати свою дитину з іншою. Я не бачив дочку майже рік. Вочевидь, ви не знаєте обставин, у яких я зараз перебуваю. Тож маю вам пояснити.

Моє весілля відбулося таємно. Коли сім'я моєї дружини дізналася про нашу домовленість і плани щодо заручин, вона почала чинити нам перешкоди. Ми були молоді й дурні. Коли вирішили одружитися таємно, то й гадки не мали, якої шкоди завдамо собі