Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Марго стиснула дитину в обіймах, зітхнула, і раптом згадала про чоловіка, що лежав у ліжку.

— Та, гадаю, вона пов'язана з ним.

— Незабаром дізнаємося. Він уже скоро прокинеться.

— Що робить Лілі? Якщо вона й досі там, піду й заведу її всередину. Надто зимно, щоб молитися надворі. Вона заклякне від холоду.

Тримаючи дитину на руках, визирнула у вікно.

Раптом Марго відчула це, а Рита побачила: дитина смикнулася. Підняла голову. Її сонний погляд одразу став свідомим. Вона подивилася в один бік, потім у другий, зацікавлено розглядаючи вид за вікном.

— Що там? — підхопилася Рита й підійшла до вікна. — Це місіс Вайт?

— Вона пішла, — відповіла Марго. — Тут нікого немає. Лише ріка.

Рита стала поруч із ними. Вона споглядала за дівчинкою, яка жадібно вдивлялась у ріку, ніби хотіла випити її досуха своїми очима.

— Може, там була пташка? А може — лебідь? Щось же привернуло її увагу.

Марго похитала головою.

Рита зітхнула.

— Можливо, її привабило світло, — промовила вона.

Затрималася на хвильку, щоб побачити те, що там було — якщо воно взагалі там було. Та Марго мала рацію. Там не було нічого, крім ріки.

Марго розтовкла і вдягла свого чоловіка, помітила, що Джонатан уже на ногах, і мимоволі зітхнула — цей хлопець ніколи не дотримувався традиційного розпорядку сну; а потім заходилася готувати чай і вівсянку. Коли вона помішувала у горщику кашу, хтось постукав у двері. Для пияків було ще зарано, втім, після вчорашнього вечора шинок мав стати магнітом для роззяв. Вона відімкнула замок, готуючись привітатись із гостем, та коли двері прочинилися, мимоволі відступила. На порозі стояв темношкірий чолов'яга. Він був на голову вищий від будь-якого іншого чоловіка й мав міцну статуру. Як тут не стривожитися? Вона вже зібралася покликати чоловіка, але перш ніж вимовила хоч слово, той стягнув капелюха й дуже поштиво їй уклонився.

— Вибачте, що турбую вас у таку ранню годину, мадам.

Раптом на його віях забриніли непрохані сльози, і він підняв руку, щоб їх змахнути.

— Що сталося? — вигукнула вона і затягнула його всередину, забувши про небезпеку. — Сідайте. Ось тут.

Він притиснув великого та вказівного пальці до очей, промокнув їх, шморгнув носом і ковтнув.

— Вибачте мені, — промовив чоловік, і її вразила його манера говорити — немов у джентльмена. Дивували навіть не самі слова, а те, як він їх вимовляв. — Я чув, до вас учора принесли дитину. Дівчинку, яку виловили з ріки.

— Це правда.

Він тяжко видихнув.

— Я маю підстави вважати, що це моя онука. Якщо ви не проти, хотів би глянути на неї.

— Вона в іншій кімнаті, зі своїм батьком.

— Із моїм сином? Мій син тут?

Від самої думки про це у нього підстрибнуло серце, і він сам підстрибнув разом із ним.

Марго спантеличилася. Поза сумнівом, цей темношкірий чоловік не міг бути батьком людини у ліжку.

— З ними лікарка, — додала вона, хоча він чекав від неї не такої відповіді. — Вони обоє у доволі тяжкому стані.

Він пішов за нею до прочанської кімнати.

— Це не мій син, — промовив він. — Мій син не такий високий, не такий статурний. Він завжди чисто поголений. У нього світло-брунатне волосся, і воно так не кучерявиться.

— Тоді містер Донт і справді не ваш син.

— Мого сина звати містер Армстронг. Як і мене.

Марго пояснила Риті:

— Джентльмен прийшов по дівчинку. Він думає, що вона його онука.

Рита відступила, і тут Армстронг уперше побачив дитину.

— Що ж, — розгублено вигукнув Армстронг. — Яка…

Він навіть не знав, що сказати. Уже уявив собі — і тепер зрозумів усю безглуздість своїх сподівань — темношкіру дитинку, схожу на нього самого. Звісно ж, та дитина матиме геть інакший вигляд. Це ж Робінова дитина. Хоч його й збентежило знебарвлене волосся та блідість шкіри дівчинки, він був приголомшений схожістю. Щоправда, не міг точно сказати, у чому саме ця подібність. Носик у неї був не дуже схожий на Робінів — хіба що трохи… А вигин скроні… Спробував пригадати обличчя мертвої жінки, яке бачив лише декілька годин тому. Можливо, йому б це й удалося, якби він бачив ту молодицю за життя. Але смерть так швидко спотворює людину, що виявилося дуже складно пригадати її риси. Утім, йому все-таки здавалося, що в дитини та тієї молодиці було щось спільне, хоч він і не міг вказати, що саме.

Армстронг раптом зрозумів, що дві жінки чекають на відповідь від нього.

— Справа у тому, що я ніколи не бачив онуку на власні очі. Дочка мого сина жила у Бемптоні разом зі своєю матусею. Мені б, звісно, хотілося, щоб було інакше, але так уже склалося.

— Сімейне життя… Нелегке воно буває… — втішливо проговорила Марго. Коли минув перший переляк, вона зрозуміла, що цілком може впоратися з цим темношкірим здорованем.

На знак вдячності він вклонився.

— Учора до мене дійшли тривожні звістки, а сьогодні вранці я дізнався, що мати цієї дівчинки…

Він замовк і стривожено поглянув на дитину. Армстронг звик до зацікавлених дитячих поглядів, але ці оченята не затримувалися на темношкірому чужинцеві, а ковзали далі, далі, ніби не помічаючи його. Можливо, через сором'язливість. Котам також не подобається тривалий зоровий контакт із чужинцями — вони спочатку дивляться на тебе, а потім відводять очі. В кишені він тримав мотузочку з прив'язаним до неї пір'ячком — із кошенятами вона спрацьовувала безвідмовно. Для дівчаток у нього була припасена зроблена з кілочків лялечка із розфарбованим обличчям, одягнена у шубку з клаптиків кролячого хутра. Він витяг її і поклав дитині на коліна. Вона відчула це і глянула вниз. Її пальці схопили ляльку. Рита і Марго спостерігали за нею з тією ж пильною увагою, що й чоловік. Вони обмінялися поглядами.

— Ви розповідали про матусю бідолашної крихітки… — нагадала Марго, і поки дівчинка була зайнята лялькою, Армстронг стиха продовжив:

— Та молода жінка відійшла у кращий світ учора ввечері. Про дитину не було нічого відомо. Я спитав у першого-ліпшого перехожого, який порадив мені звернутися до вас. Утім, він, мабуть, щось наплутав, бо запевнив мене, що дівчинка потонула.

— Вона й справді потонула, — запевнила Марго. — А потім Рита принесла її сюди, і дівчинка виявилася живою.

Жінка вже перестала рахувати, скільки разів переповідала ці події, та вони все одно здавалися їй неймовірними.

Армстронг здивовано підняв брови і повернувся за поясненнями до Рити. Та зберігала спокій.

— Вона спочатку здавалася мертвою, але виявилося, що це не так, — підтвердила Рита.

Стислість такого