Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
«Пане Мордку, я не забув, що це ви знайшли для мене роботу. В подяку я б хотів і вам щось офірувати».
«Милий отроче, найбільшою офірою для мене буде, якщо ти послухаєш зараз моєї ради і затямиш її на все життя. Можеш потратити свою платню одним духом, але збережи бодай один талер і надійно заший його в поясі. І другого місяця так учини, і третього. От і все, що я хотів тобі нарадити».
Тепер я засміявся з нього: «Один талер?! Навіщо? Що з ним, що без нього…»
Пулькаті, як у жаби, Мордкові очі налилися кров'ю, і крізь непорушні уста він виштовхнув язиком кругленькі тихі слова: «То не один талер, а десята частка твого заробку. Ваговита частка».
«Овва, так много важить одна монета», ‒ вариводив я.
«То не монета, голубе, то твоя доля. День твій завтрашній».
«Казки», ‒ відмахнувся я, пам'ятаючи, як пройда-жид водив мене за ніс у дитинстві.
«Ні, голубе, це насущність. Така ж вірна, як добрий день, як молитва. А казку, якщо хочеш, я тобі розповім. Ти нині при грошах, то веди мене в той генделик».
Завдяки моєму супутнику, в корчемці «Срібна підкова» нас стріли як панів. На масний стіл постелили конопляну церату, поклали миси з гарячими телячими тельбухами, приправленими парадичками, шкварки, квашену городину. Накраяли житнього хліба, дали кам'яну сіль з перетертими пахучими травами. В ребристі погарчики жовтого скла нам наточили густого цвайгелта. Мордко взяв питво двома довгими перстами й припросив: «Перше слово за тим, хто платить».
«Будьмо здорові й бережені Богом!», ‒ виповів я заздоровницю, яку чув від старого Галаса.
Вино, стягуючи губи і язик, пішло вглиб, розбуркуючи серце. Мені стало весело, я вперше частував, та ще й якого чоловіка! Може, ця корчемка йому й належить, бо так догоджають його смакам. Без принуки принесли на полотнині обібрану цибулину, пан Мордко загорнув її і потовк п'ястуком, посипав сіллю, перцем, скропив оцтом і олією. Саме того разу він навчив мене їсти цибулю з хлібом як окрему страву.
«То слухай мою казанку, ‒ мовив, смачно плямкаючи. ‒ Вона про пастуха. Якщо тобі кортить дізнатися щось про овець, ти звернешся до пастуха, чи не правда? Маю на оці двоногих овець».
Довкола голотилися хмільні людкове, але я не чув їх. Я споживав смакоту, але й смаку її не чув, бо всім єством поглинав оповідь Мордка. І вона в'їлася мені в голову на все життя. Ось його казанка.
Жив собі молодий пастух. Тяжко жив сарака. А доки не був пастухом, то ще гірше. Він був сином мандруючого жида, що колов смерекові гонти й стелив ними дахи. їх плем'я колись прибилося в Галицьку Русь, де король Данило прихищав майстрових людей. Але набилося їх сюди стільки, що місцеві цехові братчини тіснили прийшляків-іудеїв у відруби, в хащі. Так вони перелізли через Карпати й допалися Угорської Русі, себто нашого краю. Жона того гонтаря в дорозі дістала болесть і згоріла у вогняниці. А він із малим сином ходив від села до села, напрошуючись до роботи. На одному плечі носив сокиру й тесало, на другому ‒ тайстрину із заробленим хлібом. Легка плечова ноша, сердечна була важчою.
Спали вони на сінажі під голими ребрами бантин. Крили споро, аби дощ їх не прав, вночі місяць і звізди їм підсвічували. Малий рахував ті звізди, бо більше рахувати не було що. Так і навчився числити. В багатому селі гуцули поклали нову церкву, покликали гонтаря до укривку.
«Якщо перекриємо цю церкву, стягнемося на кобилку», ‒ втішно сказав отець. Хлопчук уже марив собі, як вони їдуть возом і дерева розступаються обіч, а піші люди знімають шапки перед кінними.
Смолиста ялиця легко кололася, гонти сліпили очі на сонці. Пересохлі дощечки дзвеніли, як струни гусел. Хлопець складав їх при стіні, ув'язував у бунти, аби легко було потягти мотузом на дах. Пахло живицею і сіркою, бо пражила немилосердна спека. Заступала субота, і вони пішли змитися в поточині, щоб проказати подячну молитву за плідну седмицю. А біда пішла за ними слідом.
Пронісся вуличкою на коні бубнар, іскра з-під копита стрілила на мотузок, ізсуканий із клоччя, а від нього гонти зайнялися, як скіпки. Та хто це чув, хто видів?! Увиділи вже як церква горіла білим смолоскипом у розпеченому небі. Приголомшені страхом, зорили з-за кущів, як довкола пекла тріпоче розтривожене село. «Де гонтар? ‒ гуділи люті голоси. ‒ Жид спалив християнську храмину! На вила нечестивця!» І вже бігли назломиголову хто з барткою, хто з колом, хто з каменем. Отець ухопив сина за руку й потяг за собою. Перескакуючи потік, послизнувся на камені і розтовк коліна. Так і лишився лежати, як мостик через воду, лише хрипів молитовно: «Переступай через мене і біжи в хащі. Заклинаю тебе на порятунок! Ти єдина моя насінина…»
І син перебіг його тілом. До скону свого, до посліднього свого притомку відчував він п'ятами ребра свого нещасного вітця. Того в поточині й зарубали роз'ятрені гуцули, і крівця його стекла, як пожертва, в обезхрамлене християнське село. А дітвак загубився в пущах, спав у вирвах, тьопав ягоди, скубав травицю, винишкував пташині гнізда. Аж доки не прибився, як лісне звіря, до полонинської стаї. Вівчарі його залишили ‒ псам поміч.
Малий ходив коло овець, тягав воду і паліччя, збирав гриби і товк ягоди вівчарям на брагу. А коли ті напивалися, ‒ танцював коло ватри, ляскаючи долонями над головою, бо так чинили його кревники, коли сходилися на пурим. І за це він діставав двічі в день кулешу і кварту молока. Як і кожен із вівчарських псів. А інше давали няньо-ліс і мати-полонина.
Коли вийшов у стаю пан-ґазда, зубатий, гостроокий гуцул, дітвака приховали за колибою. Та налетіла нагла буря, гримотіло й трясло горами. Хмара, що зачепилася за тройко височезних смерек, урвалася і вергнула на землю водами. І путівець обернувся в річище, і погнав у долину глинисту каламуть, і вхопив закрайок кошари, і поніс із собою ягничок. На долі, перед знавіснілою рікою, тваринки зачепилися за прибережні корчомахи і жалісно блеяли. Вигоном носилися вівчарі, лускали пугами й затулялися руками від зливи. Пси вицірювали писки і градини цокали об їх зуби. Пан щось гойкав
