Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

«Якось так. У нас кажуть: сам упав, сам і підніметься».

«Мене не обходить, що там хтось лепече, ‒ дражливо буркнув пан Лойко і підлив мені ще вина. Питво цямкотіло проти вогню золотим шнурком і пахло прив'ялою жимолостю. Так пахне безпричинна печаль юності. І вона теж п'янить. ‒ Пий, ‒ сказав він примирливо. ‒ Це добре вино, хоч і солодкувате. Мальвазія називається, за Дунаєм ці ягоди достигають першими. Я з тих країв. Але тут я з тобою не для того, аби засолоджувати гірчавість цього вечора. Мені конче треба почути від тебе правду: хто сильніший ‒ пес чи чоловік?»

«Чоловік, ‒ сказав я. ‒ Його звати пан Лойко».

Некліпний його взір засклів, як у змії. У блиманні полум'я верхні зіниці сіклися з нижніми.

«Ти хи-и-итрий пес, ‒ протяг він. ‒ Але виповів правду. Мені й сам генерал каже: «Ви ‒ залізний, капітане». Так, я залізний. Мене не м'якшить навіть мальвазія…»

Але вино його таки розібрало. Я поміг капітану підвестися й був подивований, як твердо він збитий, який важкий. Направду залізний. І пахло від нього не вином, а невідомою квіткою. Може, він носив у пазусі засушені дарунки від панночок. Жінки люблять таких чоловіків, твердих, холодних і водночас упадливих до жіноцтва. Вони це відчувають на відстані, як добрі пси чують семиденний слід звіра, бо нюх їх у сорок чотири рази гостріший за наш.

Пан Лойко відхилив мою поміч і тверезо прочеканив: «Затям собі: мене ніхто не дурить. Капітана Лойка можна обдурити лише раз».

«Я це затямлю, пане капітане», ‒ сказав я.

Його чоботи зарипіли в пожухлій конюшині. Вже з темноти долетіло: «Завтра приходь на псарню. Але перед тим добре помийся, я передам мило».

Так і було, мені принесли дьогтьове мило й чисту вдяганку. Тепер я був схожий на інших псарів і стояв з ними в гуртику, слухаючи напучування пана Лойка. Палений веселим чортом крутився біля моїх ніг. Коли челядь розійшлася, капітан покликав мене до лавиці під липою, що сіяла на дворище свої медові прицвітники. Він сказав: «Я не хочу, щоб ти показив мені моїх псів. Не знаю чому, але вони не приймають тебе за «збуя». Моя метода ‒ вернути в собачу шкуру вовчу вдачу, а на тобі це зламалося. Пси вчули в тобі свого. Коло них ти прислужишся мені більше. Тепер гнати будеш ти, а не тебе. Так інколи стається. Коли караван повертається, хромий віслюк виявляється першим».

«А хто буде «збуєм»?» ‒ запитав я.

«Цим не журися. їх тут повно, ‒ пан Лойко кивнув у бік замку. ‒ Наприпочатку ти мусиш добре зазнайомитися з псами, пізнати їх повадки. Щось у них схоже, щось різне. Пси розумні для когось і дурні для себе. Приміром, сука відриває цицьку від буцматого щеняти і дає її найслабшому. Йому вона потім і кістку підсуває, відібравши від їстучих дитинят… Дорослий пес, коли піднімає ногу на кожен стовпець, гадає, що значить свою округу, віднаджує чужинців. А прийде другий пес, принюхається і дізнається про нього все ‒ стать, вік, вдачу і час, коли значено… Вовки так не чинять, вовки обачніші й хитріші».

Мені пригадався вислівок, яким лаялася Влена: «Цей світ геть зійшов на пси!» І з того вилущилася нова цікавість: «Пане Лойку, чому ж тоді вовки перейшли на псів?»

«Вовки не до вовків. Там, як і межи людьми, теж є своя порода і своя потолоч. А сталося це давно, коли ще й людність була напівдикою. Вогонь уже знали й пекли на ньому дичину. Той запах і притягував із хащ вовків, біля стійбищ увивалися найслабші, найголодніші. Довірливість і допитливість обернула їх у псів. Спершу їх принаджували кістками, а затим і самих приохотили до полювання. Як ми це робимо тепер».

«Хіба ваші пси для ловів?» ‒ подивувався я вголос.

«Для ловів, але для яких!» ‒ капітан розсік шомполом воздух і рушив на показ своєї собачої вотчини. Шлейф тонких пахощів потягся через розпарений полуднем плац. Лагідно-покірний гавкіт вітав його зусібіч.

Яких тут лише не було псів! Чорні, широкочолі, з жовтими черевами і такими ж жовтими наростами над очима. Здавалося, що вони мають чотири ока. Руді, гостропискі, схожі на лисиць. Вони й хавкали так, як старі лиси. Витягнуті в дуги сірі хорти на лапах-тростинах могли легко перескочити через дощатий присадок. Були й пси з головами-довбнями, чиї язики поміж ікол звисали до колін. Ці тягали волоки з колодами, вирізаними у формі людського тіла. Були й співаючі пси з борідками, що заходилися тоненьким дзявкотом. Інші були схожі на короткі обрубки з качиними лапами, денно ховалися в бузині і вилізали до корита лише поночі. А дрібних, закучерявлених цуциків можна були прийняти за ягнят. Я дивувався, для чого панові Лойку ця дрібнота. Аж поки сам не був приставлений сповняти з ними химерні служби.

Коротунів, що не вилізали з гущавника, ми водили вночі в Паланок, і при тьмавих каганцях ті принюхувалися до підлоги й стін. І бувало, починали сердито дряпати дошку чи одвірок. Те місце ми значили крейдою, і другого дня столярі зривали дошки й знаходили там мишачі гнізда, мурашники, шашіль чи пліснявий гриб. «Лисиць» я провадив до графських корівників. Вони спроквола обходили хліви, раз у раз погавкуючи на котрусь корівчину. Це означало, що корова «бігає», її належало спішно вести до бугая, аби не прогадати термін. Нюх собачий, успадкований з дикоїминувшини, «читав» тайни, приховані для людського розуміння.

Щосуботньо прилізав сюди горбун Земко, відун з Белебова, і чекав, коли панії зберуться до купелі. Мені пов'язували очі і теж пускали з кучерявим песиком до мийниці. Жони голяка лежали на веретах, а «баранчик» на шнурку дріботів поміж них, я приохочував його до послуху. І коли той жалібно квилів, Земко рушав до панії і довго її обмацував. Потім, дорогою на діл, дідо беззубо гугнявив: «Рачиця в жіночій грудині. Як лісковий орішок. буду тлоіти вино з дурного гриба».

Дізнався і я про те, як «тлоїться вино» з мухоморника. Єгері в молодий місяць збирали потрібні гриби, і відун набивав їх у скляну корчагу. Вона закопувалася в яму глибиною до пояса. А за чотири тижні її викопували, і Земко збовтував жовтувату каламуть, що