Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Жоден пес, який би роз'ятрений і дурний не був, не полізе на голе лезо. буде гарчати, наскакувати, та й того. А мені цього й треба: полювання в розпалі, а я, вбережений, поволі відступаю до урочного місця. Пси гзилися від безсилля й голодного сказу, без запалу свого поводиря. А Палений ходив позаду колом і мотав кудлатою головою. Наші очі стрічалися ‒ очі давальника і очі приймача. Вовк ставав псом, слугою. Він запізнавав і приймав новий запах.
Запах немитого тіла й зструпілих ран, який мав бути моїм ворогом на бойовищі з псами-людожерами, тепер ставав моїм помічником. «Пане Лойку, псів можна любити», ‒ шепотів я спеченими губами. Коли п'ятого разу псарі стягнули їх докупи, я вперше звершив свій карний день на ногах і при пам'яті. Як новоявлений, озирнувся довкола й побачив обширні луги, заткані жовтим дроком. Упав на коліна й заплакав від радості.
Пес пса розуміє. Палений упізнавав не лише мій запах, а й голос. Я підгадував нагоду, коли їх муштрували на плацу, і підкликав його тонким посвистом. Палений підлітав до плоту і крізь дірку діставав гостинчик. Аби лише пан Лойко не засік. На це мав зважати і я, і Палений. У жодного псаря немає заднього зору. А пес його має. Ми розумілися. І це була наша забавка, прихована від чужих очей. Ніхто так не любить і не вміє бавитись, як пси. Науськування й лови ‒ це теж для них гра. Гра пана Лойка проти «збуйника», проти мене. Я мусив переломити сенс цієї гри, щоб вона стала нашою з псами, а не його.
У вільні від гону дні пси відбували вишкіл на плацу. Вчили їх розуміти словесні накази, бігати вузькими колодами і хиткими драбинами, переплигувати вербові перелази і перескакувати рівчаки з водою. Пан Лойко, ляскаючи хлистом, навіть примушував їх скакати в обручі, обвиті палаючим клоччям. Не всі пси йшли на це, а Палений кидався у вогненне коло охоче. І діставав за це лакомину. Здавалося, що дим віється за ним слідом. Це був розумний пес, притьма вгадував, що від нього хочуть, і користувався цим. Палений і пан Лойко були варті одне одного.
Якось із боку замку спускалася карета з молодими паніями. Побачивши цікавину за огорожею псарні, вони веліли фурману спинитися. Пан Лойко це помітив і ще більше виструнчив свій гінкий стан. За його командою псарі поскликали псів «до ноги». Другий погук стосувався Паленого. Той вихопився з пессього строю і закрутився на майдані, підмітаючи хвостом пилюгу.
«Тонцол! Тонцолні!» ‒ цокав язиком і каблуком пан Лойко. І Палений схопився на задні лаби, задріботів, закрутився, вогниста шерсть торочками тріпотіла на вітрі. А пан Лойко не вгавав: «Тонцол! Тонцолні!» Пес радісно завищав і подався вперед підскоком, як цап, що досягає акацієву гілку. Палений танцював. Псарі виляскували в долоні нуту чардашу, а панії аж пищали від захвату. Навіть я тихо реготнув у своєму закамарку. Лише пан Лойко віддано й печально стояв витягнутий у фрунт. Одинокий і холодний, як стальний шомпол у його руці. Він ‒ служив! Так, як служили йому пси.
Котрась із панночок кинула пану пікеру до ніг білу жоржину. Він підняв її двома пальцями і вклонився: «Це невинна забавка, але завтра, якщо ваша ласка, я міг би показати направду цікаве видовище ‒ полювання на розбійника. Лишень не забудьте взяти з собою пахучу сіль, бо дійство буде направду жахке».
Я зрозумів: завтра танцювати мені.
То був незвичайний псар. Цар-псар. Я відчував, що пан Лойко не любить ні людей, ні псів. Зате любить своє діло. На той час я навчився вирізняти й поважати таких людей. Світ держиться па майстрах, що знають і люблять своє діло. Такими були дзвонар Кузьма, рибар Пехньо, маляр Жига, горничар Галас і намісник генеральської псарні Лойко. Ці люди були не ліпші й не гірші за інших, скоріше не були паскою ні для когось, ні для себе. Але були вони тією сіллю, без якої страва життя пісна й пуста. Черпаючи з криниць їх хисту, я дійшов розуміння, що жодне високе ремесло немислиме без нутряної свободи. В будь-якій, найлюбішій роботі, треба бути вільним. І дихати стане легше.
(Щоправда, тоді ще я не знав того, що цим «майстровим» людям необхідний, як причина для хліба, рідкісний рід людей інших ‒ таких, як Мордко).
Одного вечора пан Лойко несподівано зайшов до моєї сторожки. Чопик потягся в село, я сам сидів, не світячи. Пан Лойко стояв на порозі й похитувався. Він був п'яний і без свого незмінного стального прутяка.
«Я прийшов, аби наповнити твою баклажку, ‒ вимовив чітко, лише трішки втомлено. ‒ Бо порожній посуд, як і порожня голова, ‒ вмістилище диявола. Вип'єш зі мною?»
«З вами вип'ю», ‒ сказав я. Склав тріски і запалив під ними сухе моховиння. Вхопився вогонь, і житло, що виглядало тісним і вбогим, раптом розсунулося, розпросторилося, заяскріло вмащеними в стіну соломинами.
Пан Лойко витяг гичку зі скляниці і рівною цівкою наточив вина в мою баклажку. При цьому сам стояв на ногах хитко. Одна пара зіниць стежила за рукою, друга спицями встромилася в мене. Я мірився вгадати, як чулися під цим поглядом пси. А його цікавило інше:
«Чому ти цим займаєшся?»
«Не знаю. Мусить же хтось займатися й цим. То чому б не я».
«Скажи мені: ти себе перевіряєш чи псів?»
«Я звіряю свій страх. Хто з нас дужчий ‒ страх чи я?»
«То що ти відчуваєш, коли роз'ятрена зграя кидається на тебе і рве в усі боки?»
«Тоді крайки моїх вух червоніють».
«Звідки ти це знаєш?»
«Так завжди стається, коли я злюся».
«Це добре. Тебе взяли б до війська Юліуса Цісаря, великого полководця, що знав ім'я кожного із своїх вояків, як я своїх псів».
«Чому так гадаєте?» ‒ здивувався я.
«Бо знаю, як відбирали для нього новобранців. Кожен клав на плаху руку, а центуріон замахувався й рубав мечем коло його перстів.
