Як течія річки - Пауло Коельо
Залишалося тільки молитися, аби Бог допоміг їй знайти найкращий вихід із ситуації. Напередодні приїзду чоловіка вона багато молилася – і Бог дарував їй благодать відповіді.
Наступного дня рабин повернувся додому, міцно обняв дружину й запитав про дітей. Дружина відповіла, щоб він цим не переймався, а спершу прийняв ванну й відпочив.
Через кілька годин вони сіли обідати. Вона попросила чоловіка розповісти їй про його подорож, він розповів їй усе, що довелося йому пережити, похвалив милосердя Бога, а потім знову запитав про дітей.
Дружина, дещо збентежена, відповіла чоловікові:
– Облиш дітей, згодом ми про них поговоримо. Я хочу, щоб ти спочатку допоміг мені розв’язати проблему, яку я вважаю дуже серйозною.
Чоловік, уже стривожений, запитав:
– Що сталося? Я помітив, що обличчя в тебе сумне. Розкажи, що відбувається у твоїй душі, і я певен, ми разом розв’яжемо будь-яку проблему за допомогою Бога.
– Тоді як тебе не було один із наших друзів прийшов до мене й залишив мені на зберігання дві дорогоцінності. Це дорогоцінності надзвичайно коштовні. Я ніколи не бачила чогось такого прекрасного! Він прийде їх забрати, і я не схильна повернути їх йому, бо вони дуже мені подобаються. Що ти мені порадиш?
– Схаменися, жінко! Я не розумію твоїх вагань! Ти ніколи не була марнославною.
– Але ж я ще ніколи не бачила таких дорогоцінних речей! Не можу собі уявити, щоб я втратила їх назавжди!
Але рабин відповів їй із твердою переконаністю:
– Ніхто не втрачає того, що йому не належить. Не повернути їх власникові – це те саме, що вкрасти їх! Повернімо їх, а я допоможу тобі перенести їхню втрату. Зробімо це сьогодні ж таки.
– Гаразд, мій любий, хай буде так, як ти кажеш. Скарб буде повернуто. Насправді це вже сталося. Дорогоцінностями були наші діти. Бог довірив їх нам на збереження, а протягом твоєї подорожі прийшов забрати їх. Вони повернулися до Нього.
Тепер рабин усе зрозумів. Він обняв дружину, й удвох вони пролили багато сліз – але він зрозумів її послання й від того дня вони разом шукали розради у своєму горі.
Самоомана
Нашій людській природі властиво судити інших із великою суворістю, а коли вітер повертається в нашу сторону, ми завжди знаходимо виправдання за зло, яке ми вчинили, або звинувачуємо ближнього за свої помилки. Історія, яку я зараз розповім, проілюструє те, що я хочу сказати. Одного посланця відправили з терміновою місією в далеке місто. Він осідлав коня й помчав повним чвалом. Після того як вони проминули кілька заїздів, де завжди годувати тварин, його кінь подумав: «Ми не зупинилися в кількох стайнях, де годують коней, а це означає, що до мене вже ставляться не як до коня, а, либонь, вважають мене людиною. Як і всі люди, я, певно, поїм у найближчому великому місті».
Але великі міста одне за одним залишалися позаду, а його верхівець не зупинився в жодному. Тоді кінь почав думати: «Можливо, я перетворився не на людину, а на янгола, бо янголи ніколи не хочуть їсти».
Зрештою вони доїхали до мети, й коня відвели до стійла, де він жадібно накинувся на вже заготовлене там сіно.
«Дарма я думав, що речі зміняться, адже все відбувалося, як і завжди, – сказав кінь самому собі. – Я не став ані людиною, ані янголом, а залишився голодним конем».
Мистецтво спроб
Пабло Пікассо сказав: «Бог – насамперед митець. Він винайшов жирафа, слона, мурашку. Правду кажучи, Він ніколи не наслідував якомусь стилю – просто творив те, що мав бажання творити».
Наше бажання йти створює наш шлях – а проте коли ми розпочинаємо подорож у напрямку своєї мрії, ми відчуваємо страх, так ніби нас хтось примушує робити все дуже точно. Але якщо кожен із нас має своє окреме життя, то хто вигадує модель «усього точного»? Якщо Бог створив жирафу, слона та мурашку, а ми прагнемо жити за Його образом і подобою, то навіщо нам наслідувати модель? Модель іноді слугує нам, щоб уникнути дурних помилок, яких припустилися інші люди, але за нормальних умов – це в’язниця, яка примушує нас завжди повторювати те, що роблять інші.
Бути послідовним – це завжди вдягати краватку, колір якої відповідав би кольору шкарпеток. І бути зобов’язаним дотримуватися завтра тих самих опіній, які ти мав сьогодні. Але хіба світ не перебуває в постійному русі?
Якщо я нікому не завдаю шкоди, то вряди-годи міняю свою опінію, і не соромлюся їхніх суперечностей. Я маю на це право; і не має значення, що подумають інші – бо вони все одно щось подумають.
Коли ми вирішуємо діяти, то трапляються якісь відхилення. Так, давнє кулінарне правило стверджує: «Щоб зготувати омлет, розбий яйце». Також природним є те, що виникають несподівані конфлікти. Рани загоюються: залишаються тільки шрами.
Це справжнє благословення. Шрами залишаються з нами до кінця життя, й вони дуже допомагають. Коли в якусь мить – з міркувань пристосовництва чи з інших причин – вас опановує велике бажання повернутися в минуле, досить глянути на них.
Шрами показують на сліди від наручників, нагадують нам про жахіття в’язниці – і ми, не зупиняючись, ідемо вперед.
Тому розслабтеся. Нехай Усесвіт обертається навколо вас, і ви здивуєте самі себе. «Бог обрав божевілля світу, щоб посоромити мудрих», – сказав святий Павло.
Воїн Світла помічає, що деякі хвилини повторюються; він часто бачить перед собою ті самі проблеми, й постає перед ситуаціями, перед якими вже поставав.
Тоді його опановує смуток. Він починає думати, що неспроможний домогтися успіху в житті, адже ті самі події, які він уже пережив у минулому, відбуваються знову.
«Я вже крізь це пройшов», – повторює він у своєму серці.
«Справді, ти крізь це пройшов, – відповідає йому серце. – Але ніколи не перейшов».
Тоді Воїн Світла усвідомлює, яку мету має повторюваний досвід: він навчає його того, чого він досі не навчився. Він завжди по-різному завершує кожну повторювану боротьбу – і вважає свої невдачі не помилками, а кроками в напрямку зустрічі із самим собою.
Пастки на дорозі пошуку
Люди приділяють більше уваги своїй духовності, тому ми маємо можливість спостерігати інший феномен: нетерпимість до духовного пошуку інших. Щодня я одержую журнали, електронні послання, листи, памфлети, які намагаються довести, що така-то дорога є кращою, ніж інші,
