Як течія річки - Пауло Коельо

– Любов створює мости там, де це здається неможливим, – сказала моя подруга-чаклунка.

Я розповів про свій досвід для тих, хто захоче спробувати повторити його.

Мистецтво відступу

Воїн Світла, який надто вірить у свій розум, часто недооцінює силу супротивника.

Треба не забувати: є такі хвилини, коли сила ефективніша, ніж мудрість. І перед певним видом насильства ні блискучий розум, ні аргументи, ні інтелігентність, ні чари не допоможуть уникнути трагедії.

Тому Воїн Світла ніколи не недооцінює брутальну силу: коли вона є нераціонально агресивною, він відступає з поля битви – доки ворог вичерпає свою енергію.

Проте треба чітко свідомити: Воїн Світла ніколи не рятується боягузтвом. Втеча може бути чудовим засобом оборони, але вона анітрохи не допомагає, коли страх великий.

Здебільшого Воїн Світла воліє зазнати поразки й потім залікувати свої рани, бо він знає, що втекти, – це надати агресору більшу силу, ніж він її має.

Він може вилікувати фізичний біль, але духовна слабкість переслідуватиме його вічно. Переживаючи важкі й болісні хвилини, Воїн Світла сприймає невигідну ситуацію з героїзмом, смиренням і мужністю.

Щоб досягти необхідного стану духу (оскільки він розпочинає битву за невигідних умов і може багато страждати) Воїн світла повинен точно знати, що йому загрожує. Окакура Какусо пише у своїй книжці про японську чайну церемонію:

«Ми оцінюємо зло, яке терпимо від інших, через свою власну поведінку. Ми ніколи не прощаємо тих, хто його нам завдає, бо знаємо, що нас ніхто ніколи не простив би. Ми говоримо ближньому болісну правду, бо хочемо приховати її від самих себе. Ми показуємо свою силу, щоб ніхто не зміг побачити нашу слабкість.

Тому завжди, коли ви судите свого брата, не забувайте, що це ви сидите на лаві підсудних».

Іноді усвідомлення цих фактів допомагає нам уникнути боротьби, яка не дала б нам нічого доброго. Проте в інших випадках не існує іншого виходу, крім як розпочати нерівну боротьбу.

Ми знаємо, що нас чекає поразка, але брутальний ворог не залишив нам альтернативи – крім боягузтва, яке не може нас задовольнити. У такі хвилини треба прийняти свою долю, тримаючи в голові текст дивовижної Бгаґавад-ґіти (розділ ІІ, 16–26):

«Людина не народжується й не помирає. Вона існує й ніколи не перестане існувати, бо є вічною й невмирущою.

Тому як ото чоловік скидає старий одяг, щоб замінити його новим, так душа звільняється від старого тіла, й переходить у нове.

Бо знищити її не можна: її не пронизує меч, вогонь її не спалює, вода не змочує, вітер не висушує. Вона перебуває поза досяжністю всіх цих процесів.

А що людина незнищенна, то вона завжди перемагає (навіть коли зазнає поразки), а тому ніколи не слід нарікати на свою долю».

Випадок під час війни

Кінематографіст Руй Ґерра розповів мені, що якось увечорі він розмовляв із друзями в одному з будинків Мозамбіку. У країні була війна, й бракувало всього – від бензину до освітлення.

Щоб згаяти час, вони почали розмовляти про те, що їм би хотілося з’їсти. Кожен розповідав про свою улюблену страву, й зрештою надійшла черга Руя.

– Я хотів би з’їсти яблуко, – сказав він, знаючи, що роздобути фрукти неможливо через карткову систему.

У цю мить почувся якийсь гуркіт. І блискуче, чудове, соковите яблуко вкотилося до кімнати – й зупинилося перед Руєм!

Згодом він довідався, що одна з дівчат-сусідок ходила шукати фрукти на чорному ринку. Підіймаючись сходами, вона спіткнулася й упала; торбина з яблуками, які вона купила, розкрилася, й одне з них закотилося до кімнати.

Випадковість? Думаю, це надто вбоге слово, щоб пояснити цю історію.

Розмова в лісі

Ідучи вгору по стежці в Піренеях у пошуках місця, де я міг би потренуватися у стрільбі з лука, я наштовхнувся на невеличкий табір французького війська. Солдати втупили в мене погляди, я вдав, ніби нічого не бачу (усі ми можемо постраждати від тієї параної, коли нас приймуть за шпигунів) і пішов далі.

Я знайшов ідеальне місце, зробив додаткові вправи з диханням, і побачив, що до мене наближається броньований автомобіль.

Я приготувався захищатися й підготував усі можливі відповіді на запитання, які можуть бути мені поставлені: я маю дозвіл на стрільбу з лука, місцевість тут безпечна, будь-які пояснення я повинен давати лісовій сторожі, а не війську, й так далі. Але з машини вистрибнув полковник, запитав, чи я, бува, не письменник, і розповів мені деякі цікаві факти про цей регіон.

Потім, долаючи майже видиму боязкість, сказав, що він також написав книжку. І розповів мені історію про її написання.

Він та його дружина допомагали дитині, хворій на проказу, яка жила в Індії, але потім вони перевезли її до Франції. Одного чудового дня, щоб познайомитися з дівчинкою, вони поїхали до монастиря, де її доглядали й лікували черниці. День був чудовий, і наприкінці одна з черниць попросила, щоб він допоміг організувати духовне навчання групи дітей, які там жили. Жан-Поль Сето (так звали військового) сказав, що не має ніякого досвіду в духовному навчанні, але пообіцяв подумати й попросити поради в Бога, що йому робити.

У ту ніч після своїх молитов він почув відповідь: «Замість давати відповіді спробуй довідатися, про що хочуть запитати тебе діти».

Після того дня Сето спало на думку відвідати кілька шкіл і попросити учнів написати, що вони хочуть знати про життя. Він попросив, щоб вони ставили свої запитання в письмовому вигляді, бо в такому разі найсором’язливіші з них не побояться висловити свої думки. Результати його праці були об’єднані в книжку «Дитина, яка хоче знати все» (Париж, видавництво «Альтес»).

Ось деякі з поставлених там запитань:

Куди ми підемо після смерті?

Чому ми боїмося чужоземців?

Чи існують марсіани та інопланетяни?

Чому навіть люди, які вірують у Бога, спроможні вчинити злочин?

Що означає Бог?