Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Що це було, Яне? Чого ви так смикалися? Я маю на увазі вашу дивну манеру танцю, – приступила до Яна розчервоніла від шампанського Ірина.
– Я скидав із себе мурах.
– Мурах?
– Ви ж сказали увімкнути уяву, коли танцюватимемо. Я уявив, що по мені повзають мурахи і я маю їх із себе струсити.
– Запам’ятайте цей стан. Він вам пасує. У будь-якому товаристві ви будете королем танцю.
– Шкода, що я не знаю, як танцюєте ви і чи змогли б ми, коли випаде така нагода, скласти пару.
Неможливо розмовляти, перебивають та й перебивають. От і тепер тітка Марина й Анна Дмитрівна вдерлися у бесіду, рум’яні та жваві, приступили до Ірини з питанням:
– Коли наступна вистава?
– Яка вистава? – не второпала Ірина. – Все. Виступ закінчився.
– А далі? – Жінки ззирнулися. – Що буде з нами далі? З нашим показом?
– Ну, це ж не театр… – розгубилась Ірина й вихилила келих. – Раз показали – досить.
– А нам тепер що робити? – не вгавала тітка Марина. – До серіалів своїх повертатися, так? До телевізора та пантофель?
Ірина знизала плечима.
– Авжеж, – сказала Анна Дмитрівна, – авжеж. Нам здалося, що це лише початок…
– Яне, – Ірина шукала порятунку в Кумпи, – відкоркуйте ще шампанського.
Їй уже добряче крутилося в голові, але вона знову підставила свій келих.
«Кумедні бабусі… На гастролі зібралися… Вони, може, свого зіркового часу чекали все життя. Треба, зрештою, подумати. Може, і справді ще десь цю “виставу” показати?»
Перехилила повний келих, трьома ковтками – така спрага. Шкода стареньких. Крутять свої келихи в руках, позирають на неї, псують настрій. Галя он теж приголомшена: одна з сестер-двійнят до її Віктора-молодшого тулиться весь вечір, а він і хотів би зрозуміти натяк, якби це була її сестра.
– Що вона питала? – Тепер уже й Луїза напосідає. – Чуєш, Ірино?
Ірина не чує, розчервонілася, шукає поглядом Кумпу.
– Мій келих порожній! – нагадує, і знову бульбашки лоскочуть піднебіння. – Хотіла привітати. Ефектна, сукня від Живанші,[27] поруч чоловік із ніг до голови в усьому від Балдессаріні[28]… Сказала, що ти в неї працюєш. Гелена! Згадала. Її ім’я – Гелена, а прізвища не пам’ятаю. Хотіла тебе побачити, але не знайшла. Вона купила світлу туніку. Не торгувалася. Тільки спитала: «А яблуко продається?» Кажу жартома: «Хіба що зелене». А вона: «Я чула, що господиня дерев’яне продає». «Хто казав? – питаюся. – Яка господиня? Магда чи хто? Та вона, – кажу, – вже додому поїхала, в неї діти маленькі…» Це ти їй про яблуко розповіла?
– Навіть розмова про це не заходила.
– Ще шампанського?
– Можна.
– Яне! Та що ж це робиться? Шампанського!.. Шампанського!
Удома, вже після півночі, зайшла Галя на «Фейсбук» – і мурашки пробігли по спині. Ірина завзято спілкувалася з прихильниками: щохвилини вискакувало від неї нове повідомлення в довжелезній розмові з усіма. Хтось уже виставив знімки з показу, всі кинулися вітати дизайнерку, коментувати фото. Ірина дедалі більше поринала в небезпечну відвертість. Писала, не перечитуючи, з помилками та смайликами наприкінці мало не кожного речення:
«Дякую!!! Я щасллива і п’яна:):):)»
Хтось відразу відгукнувся:
«Тільки з Вашою зібраністю, Ірино, з Вашою одержимі стю можна щоразу доводити до кінця те, що починаєте!»
Ірина миттю відреагувала:
«Бридня! не ображтатеся, бридня з дурнею! я дводжу до кінця не ттому що зібрана чи ще там щось, а тому, що не відвертаю ссвою увагу на любов, зрозуміло?:) Коли є любов, тоді ти вся в ній, вона лише заважааааає ой:):):) – я ігнорую усе, усе, усе, крім того, що роблю. Не треба мені вашого шаленого кохання! Беріть його собі! Айн момент!. Наллю собі ще».
Галя кинулася набирати Іринин номер.
– У-у-у-у-у! Га-алко! – зраділа подруга. – Чого ми так рано розійшлися? Могли ще гуляти! Такий день!
– Ірино, послухай мене, чуєш, послухай! Вимикай комп. Будь ласка. Вимкни комп, лягай у ліжко, вимкни комп. А я тобі… щось почитаю. Ти сама?
– А ти думала, Сонька вдома? Досі нема, паразитки! Де вона ходить?!
– І не треба, дай людині волю.
– Куди вже більше! Зараз, чекай, простирадло… рушник?… На якого біса він тут?… Зара-зара… Ух. Лежу… У-ух, яка карусель! А, колготки! Чекай. – Почулося хихотіння. – Усе. Тепер добре, читай.
– Комп вимкнула?
– Склала, наче нічний метелик. Гоп! Уважай, що вимкнула. Слухай, а де Кумпа пропадав?
– Не знаю, чого ж ти не спитала?
– А от ти і спитай. Читай давай.
Галя стягла з полиці першу-ліпшу книжку, розгорнула і почала читати. Читала, стишуючи голос. Читала, аж поки у слухавці почулося розмірене сопіння. Вона ще трошки помовчала, а тоді вимкнула зв’язок. І аж тоді глянула на назву – Парандовський, «Алхімія слова». Так цю книжку, мабуть, іще не використовували. Приспала королеву вечора.
9. Зубра. Викрадення
– Мій голос знадобився?… – хотіла лише перепитати, чи правильно його зрозуміла, а воно чомусь доволі в’їдливо пролунало, наче вона навмисно додала іронії чи дорікнула йому за щось.
Але Ігор не зважив на ці нюанси й відбувся жартом.
– Ну так. Майже як на виборах. Віддай свій голос! – налякав Луїзу різким рухом до неї.
Вона верескнула з несподіванки.
– Аж такого виразного, мабуть, не треба. Де мій светр? – Ігор завмер перед полицями шафи. – Синій. Де він?
– Онде чекає на тебе. Куди ти дивишся? Онде! Кого я маю озвучити?
– Вони самі себе озвучують, голоси залишаються як є. Але буде ще уривок тексту за кадром – наче навмисно для тебе. Я вже чую, як ти бавишся своїм голосом. Лу, це буде твоя найкраща роль.
Луїза ходила по хаті, збираючись. Вийшла з ванної, накинувши пеньюар, зупинилася перед дзеркалом. За годину треба бути в «Зубрівці». Куричі запросили на свято молодого вина.
– Ти вже все зняв до нової короткометражки? – запитала, фарбуючи вії.
– Ні, ще далеко не все.
Кінь зібрався дуже швидко й тепер сидів у кріслі, натягши свого улюбленого синього светра. Чекав, дивлячись на Луїзу.
– Ще не один рейс збиратиму матеріал. Назнімаю, а тоді виберу те, що треба. Найкращі монологи вже є – офіціантка у придорожньому кафе та прибиральниця на заправці. Ще класно поговорив із жінкою, що яблука та моркву продає на узбіччі… Розмовляю з тими, хто погоджується говорити перед камерою, але ж є й такі, що не хочуть світити фейсом. А там… клондайк! З того всього зроблю закадровий текст. На
