Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Слухай, я яблуко забула! – Іринин дзвінок повернув її до реальності.
– Яблуко?… У мене, не переживай.
– Ото вже воно кружляє, хіба ні? Як гуляти, то гуляти… Ну, що ти скажеш про Яна Кумпу?
– Ну-у, що про нього скажеш… Потайний. Мовчазний. Він щось приховує.
– Ми всі щось приховуємо. Кажи далі, – підохотила Ірина.
Вони бавилися часом у таку гру: що скажеш про цю людину? Про цей фільм? Про цю ситуацію? Вони полюбляли порівнювати свої враження.
– Власник приємного баритону, – вела далі Галя. – Дуже цікаве обличчя. Промовисті заглибини на щоках і підборідді… Вони говорять більше, ніж він сам. Якби я була його д ругом чи дружиною, то вивчила б мову тих зморшок. Я спершу була подумала… що між вами щось починається, а тоді бачу: ні, здалося… Чого ти його потягла в Годовицю, не розумію.
– Я сподівалася: у такому місці він розповість про все. А тепер одне з двох: або про нього пліткують і ніякий він не меценат, або… Згадай попередження Луїзиної бабці. Пам’ятаєш?… Тобі не здається, що цей Ян Кумпа полює на наше яблуко? Ми його мало не забули в Кумпиному «опелі». Воно вже на те йшло.
Кумпа – не Кумпа, полює – не полює, але яблуко, здається, прокинулося і влаштовує всім якийсь розважальний квест… Наче вибирає, куди б то ще податися, якого місця ще дістатися.
8. Ірина. Дерево біле, хвилі золоті
Що далі, то більше знервованій, засмиканій Ірині за тиждень до показу мало не довелося змінювати концепції заходу, бо один із учасників майбутнього шоу несподівано зник. І це був Валерій Вікторович. Він не прийшов на репетицію, не озивався на дзвінки тітки Марини, і тоді та, повагавшись, поїхала до нього, пересідаючи з трамвая на трамвай і перебираючи в думках імовірні версії того, що могло статися.
Стояла перед знайомими дверима, подряпаними й затертими коло клямки, знаючи напевно, що Валерій Вікторович удома. Він там, у глибині помешкання, він чує дзвінок, але не хоче відчиняти. Прислухавшися, справді вловила якесь невиразне шарудіння за дверима і навіть щось схоже на здавлений жіночий смішок. Сумку з налисниками та вишневим соком тітка Марина переклала з затерплої долоні в другу, натиснула на ґудзик дзвінка і тримала секунд із п’ять, за мить – іще раз, а тоді, нахилившися, чітко вимовила у щілину для ключа кілька слів, призначених особисто господареві, що надумав сховатися від неї, та ще й, очевидно, не сам, а в компанії з якоюсь сумнівною пасією.
– Я нікуди… звідси… не піду… Краще одразу відчини!
По незначній паузі звіддаля почулося майже невловне рипіння, кашель і важке, дедалі гучніше човгання. Скреготнув замок. Але відімкнених дверей ніхто не прочинив, кроки, що були завмерли, знову ожили, прошурхотіли і стишилися на віддалі. Долаючи раптову хвилю страху, тітка Марина натиснула на клямку й переступила поріг.
Хтозна, чи наважилася б вона зайти, якби ніколи тут не була. Але за останні тижні вона бувала тут не раз. І навіть ослінчик стояв на своєму місці – при вході. Вона поставила на нього свою сумку й пішла слідом за стихлим човганням, до кімнати наприкінці коридору. Ще навіть не торкнулася одвірка, а застояний запах у квартирі вже дав зрозуміти, що тут відбувається. Характерний сморід житла, де панує кількаденний важкий запій. Тітка Марина пам’ятала його з часів одного давнього, досить тривалого, але безперспективного зв’язку.
Валерій Вікторович лежав горілиць на ліжку, що його не прибирали, мабуть, із тиждень, – одягнений у поплямлені спортивні штани й картату пом’яту сорочку. На одній шкарпетці світилася дірка. Зігнута в лікті рука, бліда, наче гігантський підвальний картопляний пагін, затуляла половину обличчя. З-під руки стирчав у стелю сивий клин бороди і дивилося в нікуди зблякле байдуже око.
Кощаві пальці дрібно трусилися, а зсохле тіло зібгалося, наче сіре простирадло, що жужмом збилося під ним… Поява цього чоловіка в житті тітки Марини ще кілька днів тому видавалася їй казковим подарунком долі, а тепер скидалася на сумнівний сюрприз. І прийняти його означало визнати можливість катастрофічних наслідків і свою відповідальність за те, що відбуватиметься далі з ними обома. Але хіба ті почуття, що їх сколихнув цей чоловік, мають дарувати тільки свято й піднесення? Хіба вони несуть тільки радість? А в тому, що вона знову закохалась у Валерія Вікторовича, в тітки Марини не було ніяких сумнівів. Та що там знову! Тепер їй здавалося, що вона ніколи й не забувала про це кохання. Вона ще донедавна була певна, що такого не буває, що з роками почуття вистигають і блякнуть, що в поважному віці зовсім інші речі потребують уваги, зосередженості, викликають внутрішнє хвилювання. А воно сталося само собою, і день у день відчуття солодко-гіркої залежності від цього чоловіка лише посилювалося.
Про те, що він п’є, вона навіть не здогадувалася, він не давав жодного приводу для цього, бо не пив ані краплі, навіть коли траплялася така нагода. А за тиждень їхнього повторного знайомства вона траплялася не раз. Хоча саме ця категорична відмова від найменшої дози алкоголю могла їй дещо підказати, вона не зважила на це, вона була захоплена і не звертала уваги на жодні перестороги.
Озирнулася, підсунула до себе крісло – його спинка була геть уся завішана одягом і затертими рушниками – й сіла на краєчок. Порожня пляшка, якої торкнулася ніжка крісла, покотилася під батарею, до кількох таких самих, із тою ж назвою.
Що було робити? Якби він не відчинив – усе розв’язалося б само собою. Принаймні сьогодні. Але він, почувши її голос, відчинив, і тепер вона не вступиться звідси. Випроставшись, повернулася до дверей, бо тільки причинила їх, залишивши про всяк випадок шлях до відступу. Клацнув замок.
По кількох хвилинах розмови – говорила в основному вона – Валерій Вікторович таки погодився, ворухнувши пальцями: крапельниця – то крапельниця, аби випірнути з виснажливого дідькового виру. Тітка Марина знайшла в мобільному номер сусідки-медсестри – та заробляла на життя тим, що виводила нещасних пияків із запою. Хто б подумав, що професійні навички сусідки можуть стати
