Воццек & воццекургія - Юрій Романович Іздрик

А що ж там Воццек?, запитає хтось. А кого, власне кажучи, цікавить той мудак, його лежання на канапі, пиття і почуття. Най собі лежить.

І все ж: а як там Воццек?

Казочка

Тепер кажуть йому женитися. Він — ні та ні!

Якийсь час парубкував, а потім наговорили 'го посватати дуже багату й красну дівку. Як було весілля, заперли 'го в ладу і так повезли божитися. Коли йшли з церкви, появилася баба. Він скоро скочив на коня — й утікає. А то був якраз Четвер[103]. Біжить він, біжить і добіг до П'ятниці. Вона каже:

— Не бійся. Все буде добре. Твоя смерть сюди не скоро прийде.

І подарувала йому яблучко.

Біжить далі. Добіг до Суботи. Субота каже:

— Чоловіче, твоя смерть сюди прийде не скоро. Не бійся.

Вона теж подарувала йому яблучко.

Біжить ще далі. Добіг до Неділі. Неділя теж сказала, щоб не боявся. Потім дала йому яблучко й хустину. Як відходив, Неділя порадила:

— Як твоя смерть буде тя доганяти, а ти перейдеш до моря, махни хустиною навхрест, і море ся розступить. Ти перейдеш на другий берег, а там махни назад, і море ся знову зіллє.

Дійшов він до моря, пустив коня пасти, а сам ліг спати, бо дуже був змучений.

А баба догонила хлопа. Коня розірвала, а його самого не сміла, бо з тих яблук зробилися великі пси і сокотили 'го.

Пробудився він — і бачить: недалеко баба-шаркань. Тоді здогадався, що в нього є хустиночка. Махнув навхрест, і вода ся розступила. Перейшов на другий берег. Тут зустрів дівчину і почав з нею жити.

І Бойль і Маріотт

Відлік років для Тоя давно перетворився на відлік літ. Він так і жив — від літа до літа. Весни, зими, осені минали бездарно безрадісно безслідно, і тільки літня пора залишала в пам'яті якісь відмітки, своєю функціональністю схожі на зарубки в дереві.

Певну кількість літ він присвятив боротьбі з А. Це була нелегка боротьба, що нагадувала двобій із гідрою. Живучість А. виявилася невірогідною. В один із сезонів посиленим лежанням на канапі та питтям горіхівки йому вдалося довести А. до розмірів А., під час іншого літа, особливо вдалого (бо дощового) — до а. Однак за осінь-зиму-весну злощасне А. знову відростало, деколи навіть перевищуючи початкові розміри. Тоді він спробував зайнятися вівісекцією. Розтинав, відрізав, кремсав на шмаття. Складав навіть як справжній науковець таблиці результатів:

22 червня ………………… (Тут і нижче фрагменти літери А. — Прим. верстальника);

1 липня ……………………… ;

17 липня …………………… ;

16 серпня ………………… ;

17 серпня ………………… ;

1 вересня ………………… ;

та поки він заходився з одного боку, гідра А. неодмінно відростала з іншого, і якогось літа він покинув марні спроби, зрозумівши раптом, що якщо вже стільки часу він живе з цим, і нічого йому не стається, і взагалі нічого не стається, і світ не вмирає, не зникає, не провалюється від сорому власної недосконалості, і так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не гіркне третина річок — то, мабуть, досить вдавати мученика, досить вигадувати історії (жодної з них ти й так не можеш довести до кінця, полохливий деміурже), треба просто жити, як живуть інші овочі — пітьмухи, їждачні пуцанки, збеспересердечники, простофілоги, сторики, ссубоки.

Те, останнє літо видалося на диво алергічним. Мабуть, через тополиний пух. Він висів у повітрі, клубочився доріжками, збивався під бордюрами, крізь нього, ніби крізь сніг, проростала трава. Годі було й думати відчинити балкон чи навіть кватирку — кімнату відразу виповнювали цілі згустки блідої відразливої маси. Обличчя постійно відчувало дражливі анемічні доторки і зір ледве пробивався крізь рясний тополиний дурман.

Того літа Той вперше побачив так звані сліпі плями. Він ще раніше читав, що людське око сприймає зображення не всією поверхнею сітківки: ділянка, в якій до очного яблука під'єднується зоровий нерв — сліпа, на ній немає світлочутливих елементів, фоторецепторних клітин.

Читав він і про ті потішні експерименти, якими можна виявити таку сліпу пляму і якими ще славетний Маріотт (що його примхлива непідвладна доля обвінчала з не менш славетним Бойлем, і так і ввійшли вони в історію фізики та шкільні підручники сіамською почварою Бойля-Маріотта) розважав короля Людовіка XIV, та самому йому ніколи не вдавалося побачити, як зникає королівська голова[104].

Допіру того літа на білому тлі тополиної імли він побачив невиразні темні цятки, що постійно супроводжували його погляд, куди б він не скеровував зір. Тепер кожне зображення — обличчя, пейзажі, сторінки й стіни, тіла й реклами, і небо і вода і все-все-все, — мало цю невеличку ваду, цей ґандж: дві дрібнесенькі плямки. Це викликало спокусу зробитися вибагливим і вередливим, і вибираючи, скажімо, в магазині сорочку чи сідаючи за столик у кафе чи лягаючи в готельну постіль, вимагати в покоївок, продавців і кельнерів безконечних перемін і замін, не слухати ніяких вибачень, пояснень, заперечень і вперто наполягати на своєму — адже будова ока у всіх однакова, а, отже, вони повинні бачити теж! — вередувати, перебирати, закатувати істерики й скандали, жбурляти одяг, зривати скатерки, здирати простирадла, здобути врешті реноме комизи й вереди, зробитися грозою всіх адміністрацій і… що? Спокуси залишалися спокусами, адже він однаково не відвідував кафе, не ночував в готелях і вже бозна скільки років не купував собі нових сорочок. Та й, зрештою, кому було жалітися, наприклад, на заплямованість захмареного небосхилу, щойно висіяного снігу чи того ж таки тополиного пуху. Отож потрібно було звикати ще й до цієї незручності. Потрібно було звикати до багато чого:

— до того, що ландшафт обличчя безповоротно змінюється, на ньому з'являються й щодня поглиблюються борозни й виярки, котрих не подолав сьогодні б навіть славнозвісний Gyllett Slalom Plus, а тому відпадає проблема відкладати на цю забавку гроші;

— що шкіра під очима набуває дедалі пергаментнішого відтінку, а капіляри на носі безсоромно фіолетовіють, виказуючи не такі вже й потаємні пристрасті,

— що все важче боротись із відкладами смальцю, млявістю м'язів, неподатливістю суглобів, ранковою запухлістю,

— що колір язика вказує на хронічність запущених болячок, плани лікування котрих стають дедалі анахронічнішими,

— що нічні страхи робляться непереборними,

— що зірки на небі — то тільки одна з вистав у театрі Бога[105],

— що відсутність волі і бажань доводиться замінювати інерцією,

— що відчай — твій найбільший гріх — не підлягає покуті,

— що алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає,