Сад спочилих котів - Більґе Карасу

«Буде зруйнований!» — ці вигуки розчинилися в тиші. Затяжна мовчанка тривала. Тим, хто таке вигукнув, веліли показатися перед усіма.

Вони показалися — онуки найдавніших родів верхньої магали. Вісім осіб. Всі заговорили як один, обернувшись у різні боки:

«Хай наші співці без угаву трудяться, щоб додати нову поему до колишніх, щоб ми не забували основи, початків вітчизни, яку успадкували від прадідів. Та вони не прийшли на це віче, скликане на порятунок батьківщини предків. Ми запитуємо вас: хіба таку поведінку можна насправді вважати виявом поваги до краю батьків?»

Запала тиша. Співців уже століттями шанували як напівсвятих. Натомість ці молодики звалювали на їхні плечі гріх, який передував найстрашнішому — божевіллю. Це була нечувана річ.

«Ми щонайменше глузуємо з них», — сказали молодики та фукнули. Хвиля обурення прокотилася юрмиськом. «Фу! Ганьба!» — вирвалося із сотень грудей, аж застогнала земля з камінням на острові.

«Квартальна сторожа спить — хіба це не доказ, що лад предків буде зруйнований?» — запитали молодики.

Знову зірвалося фукання, полинуло над островом. Співці збагнули, що в такому галасі не зможуть працювати й у своїх печерах на протилежному березі, та вирішили на десять хвилин перепочити від четвертої частини міфу, який складали на восьму ніч.

«Ми всі пробалакали тут уже три години. За цей час у море не вийшов жоден човен, не спечено жодного буханця, не пришвартовано жодного корабля. Як можуть члени Керівної Ради й далі товкти нам, що піклуються про цю батьківщину?»

Десять членів Ради, обрані від горішнього кварталу, ще десять — від прибережного та троє — від учителів, миттю переглянулися між собою; відтак, збившись у тісний гурт, вже збиралися взяти слово: «Ми…» Проте їх заскочило чергове фукання остров’ян. Ті вже лізли до них, розмахуючи руками.

«Годі!» — одноголосно вигукнули молодики. Остров’яни завмерли в очікуванні. Ті ж провадили далі. — Тепер ви бачите: от вона, вся сила Керівної Ради разом зі співцями. Ви ж розлютилися на нас, щойно ми вигукнули: «Буде зруйнований!» Ану назвіть хоч одне з наших правил, котре вціліло! Хто з пекарів, рибалок, водовозів, хто з вас бодай запропонував: «Не йдімо всі на віче, хай половина з нас іде, а половина — залишається на роботі?!»

Цього разу запала ще триваліша мовчанка. Навіть птахи в небі сполохано пурхнули вдалеч. Вісім молодиків і далі звинувачували всіх поголовно; тиша тривала; учасників віча на піску меншало й меншало. А ті, хто залишалися, покладалися на довірливе відчуття, що їх не звинувачуватимуть. Мова парубків потроху солодшала. Вони мали закликати до порятунку, переходу до нового мислення, нового світосприйняття від позбавленого сенсу ладу прадідів, котрий — як тепер було очевидно— міг щоднини, щомиті зруйнуватися. Роблячи ту справу, молодики мали лише одного впливового союзника, що його не звинувачували того дня на піщаній місцині. Це була Дослідницька Рада, заснована з учителів. Утім, говорячи про союзництво, учителі також не повинні були впадати в оману. З них стало б указати остров’янам шлях, провівши бажані дослідження.

Того вечора шістнадцять осіб зустрілися потайки від усіх, аби розглянути становище острова та знайти вихід зі скрути; на цьому зібранні вони насамперед ухвалили рішення, необхідне, щоб зупинити збільшення території. Або ж, точніше кажучи: вісім учителів не бачили іншого шляху, окрім як пристосуватися до молодиків, котрі прагнули почути таке рішення. Вони не наважилися образити цих своїх колишніх учнів. Проведені ними дослідження та спостереження не з’ясовували причини росту острова. Це було очевидно. Чим вони могли зарадити? До приїзду фахівців ще залишалося п’ятдесят сім годин. Але так само ніхто не мав гарантії, що ті чогось доб’ються. Коли вісім парубків приперли вчителів до стіни, аби шукали вихід, один із них, мабуть, з розпачу затнувся, що коли не хочуть, аби якась річ збільшувалася, то її треба вкорочувати. Молодики спочатку розреготалися. Чи їхній учитель із глузду з’їхав?

Але учитель, сам не розуміючи, звідки черпає сили говорити, заходився рішуче боронити свою пораду. Вряди-годи він поглядав на друзів, моргав їм та кивав головою, просячи підтримки. Та сам собі дивувався. Адже розповідав, як вести землечерпання на острові, щоб запобігти його збільшенню, настільки детально, наче обмірковував це не один день. Його навіть не цікавило, чи є для слухачів у цих словах хоч якийсь сенс. Чи то працювала його голова, чи тільки язик? Учитель і сам не здогадувався. «Таким чином…» — нарешті промовив він і завмер, як пружина.

Він наче раптово проснувся або прийшов до тями. Перелякано потупив очі додолу. Проте тиша, яка запанувала після цієї промови, підбадьорила його. Ніхто не сміявся. Безсумнівно, всі задумалися над його словами. Учитель підвів голову, глянув на одного з давніх приятелів. Те добре знайоме обличчя, та прихована усмішка на вустах під замисленими очима раптом насторожили його.

Звідки йому було знати, що товариш думає про розбиту склянку разом із вузликом грошей?

Голос одного з молодиків розітнув тишу: «Розходьмося та гаразд поміркуймо, а через дві години зберемося, щоб ухвалити рішення».

Всі розійшлися.

Гроші, склянка, острів. Утім острів не вписувався в цей ряд. Чоловікові стукало в голові. Здавалося, він вимушений мислити зужитими штампами на кшталт того ж: «Стукало в голові». Спочатку він розглядав, зумів розглянути божевілля крізь призму штампів того прапрадідівського ладу острова. Мислити по-науковому, по-книжному як учителю тоді було недоречно. Адже він повинен навчитися думати як пересічний остров’янин, якому нічого невідомо, або ж тоді ще нічого не було відомо. Та чи зміг би він так думати?

Навіть це було ахінеєю. Божевіллям. Божевіллям страшнішим, ніж у співців, котрі заявляли, що історія припинилася. Треба було почати спочатку. Аж дотепер остров’яни жили, не ставлячи собі запитань. Могли жити. Мабуть, це було пов’язане з відчуттям тимчасовості, яке закрадалося в них від страху перед землетрусом. Натомість ріст острова поставив під сумнів їхні страхи. І страхи, і очікування. Поставив під сумнів обвали та зсуви ґрунту, якими вони жили сторіччями, оскільки остерігалися їх, покладали надії, що цього не відбудеться, та, мабуть, поступово починали вірити в неможливість катастрофи (чи, точніше, втрачали віру в її можливість), самі не наважуючись про таке бодай обмовитися. Щойно остров’яни поступово стали переконуватися (проте помітили вони це тільки тепер), що вже не повернуться до початку своїх страхів, вони зіткнулися з почуттям, про яке навіть не задумувалися. Його можна було назвати подвійним розчаруванням. Сотні років виношуючи найрізноманітніші плани запобігання руїні, нині спромоглися