Війни художників - Станіслав Стеценко

— Так точно, товаришу Сталін!

— Він уже був у Троцького?

— Був двічі разом із цією, Агелоф. Троцькому він сподобався. Щойно він потрапить до Троцького без свідків, відразу вб’є його.

— Добре. Йди. У твоїх руках долі двох майбутніх героїв — Ісака Ейтінгона і цього, як його… Гущенка.

— Наума Ейтінгона.

— Не має значення. Провалиш операцію — начувайся! Поки що все, вийди в приймальню і зачекай.

Сталін підняв трубку зв’язку з Поскрьобишевим:

— Молотова до мене. Швидко! І нехай візьме шифротелеграму Майського.

20 березня 1940 року, 15 год. 59 хв.

Москва, Кремль

Головний годинник повільно почав віддзвонювати «Інтернаціонал». «“Боже царя храни”, здається, звучало мелодичніше», — подумав Сталін. Він від природи мав гарний слух. А бій годинників перелаштували на «Інтернаціонал», відколи він жив у Кремлі.

Сталін стояв біля вікна і дивився у бік Архангельського собору. Штори, що зазвичай наглухо закривали вікна, були відіпнуті. В Архангельському соборі лежав прах Івана Грозного.

«Ти, царю Іоанн, програв свою лівонську війну, — подумав він. — Побачиш, як син шевця свою війну виграє». На підвіконня зі зворотного боку скла раптом сів ворон і постукав дзьобом у шибку. Уважно позирнув на Сталіна. І потім довго дивився йому прямо в очі, не моргаючи і не відводячи погляду. Давно ніхто не смів так дивитися йому в вічі! Ніхто не міг витримати його погляду! Сталін здригнувся. Він чув, що ворони живуть триста років. Всі правителі намагалися вигнати ворон із Кремля, але нікому це не вдалося. Стріляв ворон заради розваги останній самодержець Микола Другий. Стріляли латиські стрільці, які охороняли Леніна. І нічого не допомогло. Але — триста років! Невже це правда?

— Чого ти так дивишся? На мене не можна так дивитися. Можливо, ти бачив так само, як мене, Іоанна Грозного? — прошепотів він.

Порахував, ворушачи губами. Ні. Не може бути. Швидше, цей ворон міг бачити Петра Першого. Коли задзвонив телефон, він знову здригнувся. Крикнув:

— Киш, киш, — але ворон не зважав. Товсте скло не пропускало звуків. Сталін швидко запнув штору, взяв слухавку. Поскрьобишев доповів, що прийшов Молотов.

Сталін, спілкуючись з вороном, бачив, як під’їхав автомобіль Молотова. Відзначив, що той останнім часом пересувається у супроводі, як мінімум, трьох охоронців. Берія доповідав, що навіть їжу примушує охоронців куштувати перед тим, як їсть сам. Чогось боїться? Може, його, Кобу? Не бійся, Скрябін-Молотов, Коба потребує тупих і відданих виконавців, позбавлених реальної влади! А якщо прийде час, то твої троє охоронців тебе і заарештують, і в «турму» відвезуть. А поки що, не бійся.

Молотов щойно побував у Скліфі — лікарні «швидкої допомоги», де відвідав дружину Берзіна. На цьому наполягла Перл. Вона колись працювала разом із Берзіною. І зараз він думав, чи знає про цей інцидент Сталін і чи знає він про його візит до лікарні. Адже якщо проти Берзіна справді щось було… То за його дружиною могли слідкувати люди Берії.

Коли Молотов увійшов, Сталін уже стояв, прихилившись спиною до підвіконня, і дивився на карту Європи.

Потиснувши руку голові Раднаркому, сказав:

— Вячеславе, зажадай у Шуленбурга пояснень по виступу Адольфа.

— Про який виступ ідеться, Йосипе Віссаріоновичу?

Молотов разом із Берією належав до когорти тих, кому дозволялося називати його Йосипом Віссаріоновичем. І коли той був у гарному настрої — навіть Кобою.

— Про виступ перед випускниками танкової академії, де ця свиня — Адольф — знову завів пісню про життєвий простір на сході. Якщо він називає себе нашим союзником, то повинен розуміти, що ми не будемо пропускати поза увагою подібні речі. Але сильно не тисни. Нот протесту не буде. Принаймні поки що не буде. Давай телеграму Майського.

Сталін узяв папірець, кілька разів перечитав:

«За інформацією шведського військового аташе в Лондоні Йохана Свентісона, можливий напад німецьких диверсантів у формі співробітників НКВС на делегацію німецьких художників у Москві. Свентісон вважає, що ця провокація може стати підставою для удару німецького угруповання, що розташоване у Польщі по позиціях Червоної армії. Майський».

Повернув Молотову. Сказав:

— Я не вірю, що Гітлер виступить проти нас. Думаю, що той твій швед пошив у дурні Майського. Що говорять про дії Німеччини в Європі?

Високим чолом Молотова пробігли зморшки:

— Більшість говорить про Данію і Норвегію. Що акція проти них вирішена…

— В’ячеславе, — перебив Молотова Сталін. — Уже півроку лише розмови. Про акції, удари, напади. Через кордон постійно залітають німецькі літаки! Випадковість? Дуже багато таких випадковостей останнім часом! І головне: Адольф не може тримати 140 бойових дивізій без війни, вони розорять Німеччину!

— Йосипе Віссаріоновичу, ви вважаєте, що німці підуть на схід?

— Ні! — гримнув Сталін. — Я так не вважаю! Але нічого й не виключаю. Якщо американський емісар Ворен умовить німців помиритися з Англією, куди вони підуть? Нехай посол Майський переговорить з послами Данії і Норвегії. І сьогодні ж переговорить з кимось, хто знає про переговори Ворена.

— Добре, Кобо. Я зараз накажу це зробити, — Молотов трохи помовчав і наважився-таки поскаржитися на Берію. — Я щойно був у Скліфі…

— Що таке Скліф? — Сталін не визнавав новомодних скорочень.

— Лікарня «швидкої допомоги». Там, де колись була богадільня.

— Знаю цю богадільню. І що?

— Люди Берії вночі намагалися вдертися до нашого дипломата. І він застрелився.

— В’ячеславе… Мене це не цікавить! Мене турбує