Війни художників - Станіслав Стеценко

— На травень планується візит у відповідь, товаришу Сталін.

— Чудово. Пречудово, — Сталін утупився в зелене сукно стола. Довго мовчав. Берії навіть здалося, що Сталін забув про його присутність. Нарешті генсек стиснув у кулак здорову руку й опустив її на кришку столу. Раптом посміхнувся сам собі. Було зрозуміло, що він надумав щось таке, від чого настрій його відразу поліпшився. Сказав:

— Перенести ці відвідини. Терміново нашу делегацію в Німеччину. Скажи Герасимову, нехай узгодить через Молотова. Нехай їдуть якомога швидше! І нехай делегація буде не менш представницька. Ні — більш представницька, ніж німецька! А німців охороняти вдень і вночі.

Сталін нервово розкурив люльку, розсипавши на стіл тютюн з кількох зламаних сигарет «Герцеговина Флор». Було видно, що він напружено думає. Важко підвівся з крісла і довго ходив кабінетом. Говорив тихо, наче сам собі:

— Треба випередити його. Треба, щоб у нього було відчуття провини. Нас це, звісно, не врятує. Та потім, якщо почнеться військовий конфлікт, буде вигідніше торгуватися за союз з Англією, Францією і США. Саме Адольфа світова спільнота буде вважати цинічним мерзотником, а не нас. То ти знав, що Адольф колись був художником? — ще раз запитав він у Берії.

— Ні, Кобо, — винуватим тоном, похнюпившись, вичавив той із себе ще один доказ своєї некомпетентності.

— І це керівник радянської розвідслужби. Якої розвідслужби — цілого НКВС! Може, я помилився у тобі, Лаврентію? Може, ти й далі мав протирати штани у партапараті Грузії? Чи ти знаєш, що Гітлер не любить жінок?

— У якому сенсі? — ошелешено запитав Берія.

— У тому самому! Він сторониться жінок — не має ні дружини, ні коханки. Це інформація від Молотова. Але інформації цієї дуже мало і вона неконкретна. НКВС — спить!

— Може, він педераст? — припустив Берія.

— Ти у мене запитуєш?

Їхні погляди зустрілися. Берія першим опустив очі. Сказав:

— Кобо, я про все дізнаюсь. Клянусь! Ми поки що не збирали особистої інформації про Гітлера. Адже я лише рік…

— Я наказав не говорити мені про це!

Сталін замислився:

— Якщо американці тепер умовлять Гітлера помиритися з Англією і Францією… У нього не буде іншого виходу, ніж напасти на нас. Він не зможе утримувати таку велику армію у мирний час.

Сталін підійшов до вікна, відхилив штору і визирнув. За вікном шумів теплий весняний дощ, і сонячні відблиски вигравали на рубінових зорях Кремля.

— Німці продовжують порушувати повітряний кордон?

— Так точно!

— Часто?

— Один-два рази на тиждень. По три-чотири літаки.

— Як ми протидіємо?

— Один збили, пілоти загинули. Тіла передали німцям. Вони не мають претензій — погоджуються, що пілоти самі винні.

— Твою мать! Треба, щоб генштаб терміново видав наказ по німецьких літаках вогонь не відкривати. Не треба їх провокувати.

— Розумію.

— І ось ще що… Про всяк випадок… Підготуй напад буцімто націонал-соціалістів на делегацію художників, яка поїде в Берлін.

— Напад «косметичний»?

— Косметичний? Ми не кіно з тобою знімаємо, Лаврентію! Напад — справжній. Скажімо, в готелі. Ні, краще, коли буде розгорнуто павільйон. Скажімо, зграя нацистських молодчиків. Штурмовиків. Або молодчиків із цього нацистського комсомолу.

— Гітлерюгенду, — блиснув своїми знаннями Берія.

— Точно. Гітлерюгенду. Все треба зняти на кіноплівку. Причому це має бути досить жорстко. Більша частина делегації має загинути. А краще вся. Це потрібно, щоб світ відвернувся від Німеччини! Щоб до нього Рузвельт не слав посланців! Щоб він був ізгоєм! Щоб Гітлер офіційно вибачився перед нами!

У нього має бути особливе ставлення до художників. Якщо Адольф має проти нас воєнні плани, подібний інцидент може на якийсь час дати нам відстрочку. Його треба стримати! Він повинен вибачатися перед СРСР! Гітлер був гарним художником?

— Я не знаю, Кобо, — Берія опустив погляд. — Але, якщо треба, дізнаюся!

— Це дуже важливо! Фюрер рейху — художник. Я знаю, що він особисто відбирає картини до німецьких музеїв. Що підтримує молодих. І тут напад штурмовиків фюрера на делегацію кращих радянських художників! Те, що треба, — Сталін задоволено посміхнувся у вуса. — Саме те, що треба. Давай, Лаврентію, давай! Нехай мені дістануть репродукції якихось робіт Адольфа! І нехай хтось зі спеців мені доповість, що він за художник. Давай! Якщо ми допустимо промашку, то великий радянський народ нас підвісить за яйця. І ще. Хто там керуватиме делегацією?

Сталін спіймав запитальний погляд Берії.

— Якщо це якийсь жид, то заміни його. Досить визначних жидів у радянській історії. Зрозумів?

— Не зовсім, Кобо, — затинаючись від хвилювання, відповів Берія.

— Тупорилий ти, Лаврентію! Повинен розуміти мене з півслова! У світі говорять, що після революції в Росії на зміну німцям до влади прийшли жиди. Після нападу нацистів на нашу делегацію фото її керівника обійде всі газети світу! В СРСР його ім’ям будуть називати вулиці і піонерські загони! Не повинно бути у наших містах вулиць Рабиновича чи Рапопорта. Навіть якщо Лазар Вайсбейн прославиться, як Леонід Утьосов, він все одно у пам'яті людей буде жидом Лазарем Вайсбейном! Не може в СРСР бути вулиці Лазаря Вайсбейна! За Радянський Союз повинен загинути діяч культури зі слов’янським прізвищем і слов’янською зовнішністю.

— Герасимов доповів, що керівником делегації планується якийсь Гущенко.

— Гущенко? — Сталін на хвилину замислився. — Гущенко… За прізвищем наче не єврей. Що він за один?

— Кобо, я ще про нього мало знаю, але начебто він працював на нас як нелегал. Жив у Франції й Німеччині.