Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
— Мене нормально лікують, Марічек, — відповів спокійно. — Просто лікувати мене — це те саме, що лікувати повішеного: проблеми зі здоров'ям очевидні, а терапія мало що дає. Ти сам-то як почуваєш себе? — спитав, прискаливши око.
— Нормально я себе почуваю, — відповів Маріо, не надто замислюючись.
— А що за сліди на шиї? — запитав його Коля, ніби між іншим.
— Порізався, — відповів Маріо. — Коли голився.
— Ага, — з розумінням кивнув Коля. — Ти тепер щодня голишся? Дивись, горло переріжеш. Добре, якщо хтось зможе надати першу медичну допомогу. А якщо ні?
Коля знову дивився на нього холодними вовчими очима. Маріо підвівся, сухо попрощався, пообіцяв передати всім привіт. Стоячи на перехресті, відчував на собі Колин погляд.
— Що він може знати про бізнес? — скаржився Маріо ввечері, сидячи в Колиній ванні. — Він навіть кіоск новий відкрити не може.
Настя сиділа на краю ванни в тренувальних шортах і тісному топі, тримала в руках сухі рушники, посміхалась, слухаючи брата.
— Все він може, — не погоджувалась. — Просто його кинули.
— Просто він нічого не вміє, — не погоджувався своєю чергою Маріо. — Він навіть у карти грати не вміє.
— В карти всі вміють грати, — заперечила Настя. — Навіть я.
— Та ладно, — скептично відгукнувся Маріо.
— Хочеш спробувати? — Настя підвелася. Кинула йому рушники й вийшла в коридор.
Маріо обмотався рушником, пішов, лишаючи мокрі сліди. Настя сиділа з картами на килимі. Ну, тут уже я знаю, що робити, подумав Маріо, згадуючи, як недоладно поводився в грі Коля. Ну, давай, сказав Насті з усмішкою.
Тричі програв. Розлютився. Програв ще раз. Порвав колоду, вийшов на кухню. Настя перечекала й вийшла слідом.
— Ну, Марік, — сказала заспокійливо, — не злись. Все одно в тебе не було шансів. Просто я знаю всі ці фокуси. Я в циркову студію ходила.
— Серйозно? — повернувся до неї Маріо. Подумав, що циркова студія — достатня підстава, аби прийняти поразку.
— Так, — запевнила його Настя. — Морські карти я, до речі, теж умію читати. Як свята Capa.
Лежачи поруч із нею і в темряві пізнаючи її рухи, Маріо думав, що мама його спить так само — розкидавши одяг довкола ліжка, накрутивши будильник до холодного дзвону, забувши про все на світі, ні за чим не шкодуючи, ні про що не печалячись, лишаючи нічні гризоти всім неспокійним і невротичним. Ось таким, як Маріо. Маріо перебирав у голові всі слова, що почув за ці три ночі від Насті, усі її розповіді та обіцянки. Прораховував варіанти, намагався вибудувати схему захисту, знаходив несподівані аргументи на власну користь, підшуковував виважені відповіді. На ранок планети стали на свої місця — усе залежить від нас, усе контролюється нашим серцем, жодного розпачу, жодного страху, жодного виправдання.
Крізь сонні відлуння та ранкові повітряні потоки він відчув, що світла раптом стало більше, що неподалік з'явилося ще чиєсь дихання — глухе й вороже, і дихання цього ставало щоразу більше, аж урешті ним переповнилась і прорвалася ранкова пустка.
— Марік! — Маріо підстрибнув, перевернувся в повітрі мов кіт, приземлився на коліна, різко скочив на ноги, боляче вдарився об будильник, що так і не спрацював, вступив до тарілки з рештками пасти, перевернув на простирадла келих із вином, зачепив Настину валізу, з якої полетіли гігієнічні прокладки, підхопив подушку, аби чимось прикритись. — Марік, сука! — Коля стояв у проймі дверей, чорно-оливковий, грізний, накачаний антибіотиками й отрутами, у зіжмаканих білих брюках, у жовтій велосипедній майці.
Від його крику Настя також прокинулась і висунулась із-під ковдри. Пізнавши її, Коля завмер, впадаючи в шал, і кинувся вперед, лишивши на підлозі пакети з лікарняними речами. Маріо перехопив цей його рух, секунди виявилося достатньо, аби перегрупуватись, розвернутись і рвонути вперед — чорними коридорами, запиленими кімнатами в напрямку кухні, подалі від смерті. Коля перестрибнув через валізу, послизнувся на пасті, різко в'їхав у бічну стіну. Його тут-таки відкинуло в інший бік. Маріо вже босоного гупотів кухонним паркетом. Коля підвівся й побіг до загашника. За рушницею, аякже. Маріо натомість зірвав оксамитову завісу й марно намагався відчинити вікно. Коля відстав, але зрозуміло було, що це ненадовго, що зараз він його настигне й почне топтатись йому по ребрах. Маріо зробив кілька кроків назад. Позаду почулись важкі поквапливі кроки. Озирнувшись, Маріо встиг помітити, з яким спортивним завзяттям Коля дістає зі жмаканих кишень набої, нервово запихаючи їх до своєї іжевської двостволки. Маріо вистрибнув на підвіконня, ввалив коліном. Скло хруснуло, як березнева крига. Згрупувався й стрибнув уперед, лишаючи по собі криваві сліди. Нічого він мені не зробить, — біг і заспокоював сам себе, — побоїться.
День Маріо просидів у майстерні. Лікував коліно, лежав на канапі, прислуховуючись до голосів із вулиці. Дивився на меблі, розкидані навколо, торкався старого дерева, відчував запах старості. Більшість людей, думав, яким належали ці речі, давно виїхали. Щось гнало їх із цього міста, примушувало лишати домівку, виходити за фортечні мури, перебиратися на той бік ріки й розчинятися в просторі. Що їх насправді вело? Можливо, злигодні й невдачі. Можливо, потреба розуміння. Або неспроможність жити за таких кліматичних умов, коли півроку небо обкладене хмарами й дощами, а решта півроку палить тебе чорним вогнем. Хтось зривався, аби знайти спокій. Хтось хотів спокою позбутись. Когось кликав голос віри. Хтось ішов, відчуваючи небезпеку. Чому вони не лишились, думав Маріо, чого їм насправді бракувало? Спокою? Упевненості? Любові? Маріо уявляв, як вони довго мусили до цього йти, скільки різних прикростей мало статись у їхньому житті, скільки зневіри мали всотати їхні душі. Хтось із них зважувався повільно й болісно, але хтось — легко й невимушено, хтось тривалий час не міг зізнатися самому собі, що вже готовий — готовий відмовитись від усього, що надбав, і рушити вперед — за ріку, між чужих, у темряву. Вони мали вирішити купу питань, залагодити безліч справ, знайти перекупників, зв'язатися з перевізниками, попрощатися з близькими, взяти все необхідне, скинути все зайве. Меблі були зайвими. На пошуки кращого життя зі своїми меблями не рушають. Їх лишають тут — тліти й
